Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і… і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.

Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:

— Не хочу.

Він випустив її зі своїх обіймів.

— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.

Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.

— Треба… треба сказати йому дуже невизначено… — мовила вона, — …просто, щоб наштовхнути його на думку…

— Звичайно, — погодився Даніель.

І подумав собі: «Ага, розігнався»!

Марсель з досадою махнула рукою.

— Втім, це неможливо.

— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість… Чому це неможливо?

— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.

— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.

— Авжеж.

Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.

— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.

І з ненавистю докинула:

— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.

— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.

Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже: «Робіть, що хочете, я у ваших руках». Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.

Марсель провела долонею по його чуприні.

— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.

— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?

— Авжеж.

— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?

— Хтозна.

Вона сухо додала:

— Мені треба поважати його.

Серце Даніеля закалатало, мов навіжене!

— Виходить, ви його більш не поважаєте?

— Поважаю… Та з учорашнього вечора я не почуваю до нього довіри. Він був… Таки ви маєте слушність: він був якийсь аж надто недбалий. Він не турбувався за мене. Та й сьогоднішній його дзвінок був якийсь жалюгідний. Він…

Марсель зашарілася.

— Він вважав за необхідне сказати, що любить мене. Вішаючи слухавку. Це вже тхне нечистою совістю. Мені слів бракує, щоб передати вам, який ефект справила на мене ця фраза! Якщо колись я перестану його поважати… Та я не хочу про це думати. Коли часом я гніваюся на нього, то мені від цього стає страшенно прикро. Ох, якби ж то він спробував узавтра змусити мене заговорити, якби ж хоч раз, один-однісінький раз він поспитав мене: «Що в тебе на душі, моя голубко…»

Вона замовкла і журливо похитала головою.

— Я побалакаю з ним, — сказав Даніель. — Оце вийду од вас і напишу йому кілька слів, призначу зустріч на завтра.

Вони замовкли. Даніель почав міркувати про завтрашню зустріч: вона мала бути важка й бурхлива, це відмивало його від цієї липкої жалости.

— Даніелю! — озвалася Марсель. — Любий Даніелю!

Він підняв голову й уздрів її погляд. Це був тяжкий, чарівливий погляд, по вінця переповнений чуттєвою вдячністю, погляд любови. Він заплющив очі: між ними було щось могутніше, ніж любов. Марсель була геть відкрита, він увійшов у неї, тепер вони були одне ціле.

— Даніелю! — повторила вона.

Даніель розплющив очі й страшенно закашлявся; його спіткав напад астми. Він узяв її за руку й, затамувавши подих, довго цілував її.

— Арханґеле мій, — мовила десь над головою його Марсель.

Все своє життя проведе він схилившись над цією запахущою рукою, а вона буде ніжно пестити його волосся.

XI

Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі: «Пропащий же я». Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. «Пропащий». В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. «Мені залишається лише дозволити собі жити», подумав він. Він прочитав: «Суматра», слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.

— Бажаєте столика, пане?

Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.

— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.

Молодик упізнав його.

— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.

— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.

— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.

Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова