Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. «І нащо я прийшов сюди?» — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.

Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. «Наче двоє ченців». Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. «Які ж вони молоді!» — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться. Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.

— Пусте! — сказав він.

Матьє поклав руку на стіл. «Пусте». Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.

— Вітаю, — озвався він.

— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.

Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. «А чому це справжня?» — роздратовано подумалося йому.

— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.

Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.

— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.

— Еге ж, — відказав Матьє.

— Може, хочете на моє місце?

— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.

Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр «Hijito band».

— Що ви п'єте? — запитав Матьє.

Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.

— Російську горілку, — відказала Івіш.

— Ви що, полюбили її?

— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.

— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.

— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.

— Ви замовили його задля чемности?

— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.

— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.

— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.

— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.

— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжди треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.

Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.

— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.

— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.

Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.

«Зайвий я тут», сумно подумав Матьє.

Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.

— Віскі, — сказав Матьє.

І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.

— Зачекайте. Краще шампанського.

Він знову взяв карту. «Мумм» коштував триста франків.

— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.

— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.

— Принесіть для нас «Мумм» із червоною стрічкою.

— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.

— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.

Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. «Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться». Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.

Вони замовкли.

Матьє простягнув ноги і задоволено посміхнувся. Звуки духових інструментів, кислі й переможні, грімкими вибухами дудоніли йому в вухах; йому не хотілося дошукуватися в них якоїсь мелодії: воно було тут, та й годі, воно зчиняло галас, приносило йому величезну втіху, яку він відчував самісінькою своєю шкірою. Звичайно, Матьє добре знав, що він людина пропаща; та тут, у цій танцювальній залі, за цим столиком, серед таких самих пропащих людей, все це не мало такого значення і не було аж таким прикрим. Він обернув голову: бармен знай собі думав про своє; праворуч біля нього самотою стояв змарнілий чоловік із моноклем; а другий, трохи оподаль, теж сам, сидів із дамською сумочкою перед трьома фужерами; його дружина і приятель, либонь, танцювали: він широко позіхав, прикриваючи рота долонею, і його маленькі очиці з утіхою мружилися. Скрізь усміхнені чисті обличчя з очима, в яких читається поразка. Матьє раптом відчув, що він пов'язаний з усіма цими людьми, яким краще було б піти додому, та в них не було для цього снаги й вони залишалися тут,