Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

рівно, майже безшумно. Обабіч дороги текли струмки. З тонким свистом шумів вітер біля бічного скла. Відчуття швидкості завжди заспокоювало Піхта. В ці хвилини його мозок працював ясніше й чіткіше.

Піхт аналізував свої стосунки з тими, з ким протягом багатьох років зустрічався.

Вайдеман швидко відходив од нього. Мабуть, після випадку з Юттою він став його в чомусь підозрівати. Отже, сам Піхт десь припустився помилки, можливо, був відвертішим, ніж належало.

Зейц його уникав. Не міг простити йому Еріки. Та й Іспанія не давала Зейцу спокою. Коли б воля Зейца, він би й оком не моргнув, щоб спекатися свідка, який жив поруч і постійно нагадував про хисткість його становища.

Коссовські все прискіпливіше приглядався й, безсумнівно, нишпорив у його справах, наводив довідки, вперто йшов по сліду. Піхт міг би пустити йому кулю в лоба — такий контррозвідник не менш небезпечний, ніж навіть «Штурмфогель».

Але Коссовські завжди з'являвсь у той час, коли що-небудь уже мало трапитися, як трапилося, наприклад, у ніч загибелі Ютти.

Згадав Піхт товаришів по боротьбі: Віктор загинув у Франції, Регенбах — Перро — в Берліні, Ютта — в Лехфельді, Еріх… Де Еріх? Очевидно, він пішов через німецько-швейцарський кордон, по найбезпечнішій дорозі, якою щоранку проходять домогосподарки: у Швейцарії дешевша кава. Ні на кого спертися. Лише Гехорсман.

Тепер він готовий до боротьби. Після зустрічі в кафе Піхт бачився з ним сам на сам. Старий механік обіцяв допомогти, якщо Піхт покличе його.

5

Циклон, що вдерся в Європу з арктичних областей, геть зіпсував погоду. Дощі розквасили польові аеродроми, дороги й стежки, по котрих просочувались війська. В нічному небі не гули літаки, не блукали прожектори. Настала тимчасова тиша. Лише одного разу пост протиповітряної оборони засік літак, що пролетів дуже високо. Радари довго вели його, але потім загубили.

… Перше, що відчув Семен Бичагін, був удар — тугий потік кинув його вбік, під стабілізатор. У темряві він устиг помітити два червоні язики від моторів і тінь від літака.

«Чотирнадцять, п'ятнадцять… двадцять… Пора!»

Семен смикнув кільце, розкрився ранець, зашелестів купол і рвонув його вгору.

Зорі зникли. Семен відчув на обличчі краплі. Потрапив. у хмари. Йому здавалося, що він висить і нікуди не рухається. Зручніше вмостившися на лямці, він подивився вниз. Суцільна мла огортала його з усіх боків. «Чи не помилився штурман?» — подумав занепокоєно Семен, згадавши маленького веснянкуватого штурмана, який шморгав носом — хворів на грип.

Раптом він почув рівний, глухуватий гул. Це шумів унизу ліс. «Що ж, для початку непогано…»

Шум лісу чувся чимраз голосніше. Бичагін підігнув ноги, руки поклав на прив'язні ремені. Десь удалині блимнув вогник. Гілля боляче шмагонуло по обличчю. Упавши на землю, Семен швидко підтягнув стропи. «Добре, що не завис на дереві». Саперною лопаткою він почав копати під стовбуром яму. Поки копав, геть змок. Опустив руку в яму — глибоко, не менше метра. В парашут склав рукавички, шолом, лопатку, комбінезон, загорнув у брезентовий чохол і все це закопав. Утоптавши землю, він натягав торішнього листя і розкидав його навколо. На мить посвітив ліхтариком — здається, слідів не лишилося.

З другого ранця Бичагін вийняв шинелю, гроші, кепі й палицю. «Якщо штурман не. помилився, треба йти на північ».

Дістав компас. Фосфоруюча стрілка показала напрямок.

«Ну, а тепер я хотів би познайомитися з паном оберштурмфюрером Зейцем», — подумав він і рушив у дорогу.

Кілька разів він натрапляв на поодинокі хутори в лісі. Собаки зчиняли шалений гавкіт, тоді доводилося робити гак. Нарешті, вже перед світанком, Бичагін вийшов на автостраду, йти стало легше. Ні попутних, ні зустрічних машин не траплялось. Німці бавили час у приємних сновидіннях. З досвітніх сутінок випливли кладовищенські хрести з сірого піщаника і могили мертвих пілотів з увіткнутими в землю гвинтами літаків. «Ось і Лехфельд», — здогадався Бичагін.

Містечко було знайоме йому з численних фотографій, якими у свій час забезпечив Центр Еріх Хайдте.

Він упізнавав кірхи, замок Блоків, пивні, дорогу, що вела до авіамістечка.

О сьомій ранку Бичагін зупинився перед особняком Зейца, оглянув себе, ретельно витер з черевиків налиплу глину й подзвонив.

Зейц голився. Здивовано оглянув він незнайомця й відступив у глиб кімнати.

— Вибачте за раннє вторгнення, оберштурмфюрере, — нахабнувато мовив Бичагін, кидаючи в куток ранець. — Лейтенант Курт Хопфіц.

— Слухаю вас.

Бичагін з кишені френча дістав пакет і передав Зейцу. На пакеті було зображено особистий гриф штандартенфюрера Клейна, безпосереднього начальника Зейца, й штамп: «Таємно. Державної ваги».

Зейц завжди побоювався, читаючи ці слова. «Таємно» для нього означало те, що він удостоювався особливої честі знати, чого не знають мільйони співгромадян. «Державної» — значить, він прилучався до інтересів держави, і все, що він робив, узгоджувалося з політикою рейху. «Ваги» — значить, усе, що в документі викладалося, мало характер вищої доцільності, що виправдовувала будь-які засоби.

Він обережно розірвав пакет і вийняв бланк штандартенфюрера:

4-е управління Головного імперського управління безпеки.

Оберштурмфюрерові СС Вальтерові Зейцу

Аугсбург — Лехфельд.

Подавець цього, Курт Йозеф Хопфіц, наділений особливою довірою в ліквідації агента іноземної розвідки, на прізвисько Март. Наказую влаштувати вказану особу інженером на об'єкт «А» й надати всебічну підтримку.

Тут же в пакеті був диплом про закінчення вищої Інженерної школи в Любеку й офіцерська книжка інженер-лейтенанта люфтвафе Курта Хопфіца з зазначенням частин, де служив він, починаючи з 1940 року, — Штутгарт, 8-й авіакорпус, Кріт, Ростов…

— Ви справді там служили? — запитав Зейц.

— Думаю, що довідок наводити вам не доведеться, оберштурмфюрере, — Хопфіц скинув шинель і без запрошення розвалився на дивані, даючи цим зрозуміти, що йому, по суті, на Зейца наплювати.

«Дивно, чому пан штандартенфюрер не повідомив мене телеграмою», — подумав Зейц, але Хопфіц сам відповів за нього.

— Дивуєтеся, чому пан Клейн не повідомив вас раніше про мій приїзд?

— По правді, так, — відповів Зейц.

— Після справи Регенбаха нам дано розпорядження якомога обмежувати бюрократичну переписку. З неї агенти діставали цікаві відомості. До речі, цього листа до вас віддруковано є одному примірнику. Бережіть його, як зіницю ока, й нікому не показуйте, інакше ми обидва полетимо до прадідів.

— Я ж повинен якось пояснити Мессершмітту й Зандлеру.

— Облиште, оберштурмфюрере! Кого рекомендує гестапо, того приймають без найменшої затримки. Зваріть мені каву!

«Все ж мені треба зв'язатися з Клейном», — вирішив Зейц, вмикаючи в мережу кавовий млинок.

З ранця Хопфіц витяг пляшку французького коньяку «Наполеон», недбало зірвав золотаву фігурку імператора з корка й наповнив чарки.

— Від того, наскільки ми спрацюємося