Читати книгу - "Архе"

захопленими вигуками: «Точно!»,

«Вєрняк!», «Стопудово!».

Але маестро робить застережний жест рукою, показуючи, що це ще не все.

— От ви чули про трагедію на Скнилівському летовищі? — каже він авторитетно. — Це тоже з розряду контроля мас і історій про психотронноє оружиє. Оце я, кстаті, називаю «насильницькою українізацією». Взяли, зібрали людей під прєдлогом авіашоу, а потім кинули на них самольот. Вогонь, кров, сльози, шок! Відкинуті всі стандартизовані шаблони мишленія і мовлення. Іменно в цей момент у силу вступає надсекретний циркуляр з Міністерства освіти і науки України про заміну в національному лєксіконі іностранного слова «аеродром» на національно свідоме «летовище». Шо, не вірите? А хіба ви чули, шоб якась україномовна періодика писала про трагедію «на Скнилівському аеродромі»? Ні.

Тілько «летовище».

— А шо? З масами тільки так і слід працювати, — погод жується Сашко, великий любитель маніпуляцій та зомбіфі кацій. — Квант правий. Не погодилися, тлумки, на новий правопис, то їх силою змусили. Одній літері «Ґ» які лише заходи присвячені були: убивство журналіста, в імені якого, при особливо вдалому написанні, тих ґе аж чотири.

На мить компанія замовкає, захоплена величчю держав ницьких діянь. Крізь дим пробивається стійкий дух чиїхось ніг. Маестро перший занюхує запах і, щоб розвіяти зайві підозри, каже:

— Однозначно, тут задіяні масони. Експеримент виразно масовий. Візьмімо, зокрема, такий разлагающий елемент побуту на фізичному рівні, як лапша швидкого приготу вання. Адже воно також, по суті, закладає певну матрицю повєдєнія: голодні очі, шлункові коліки і задрискані жиром харі. Але даже це повернуто на користь Галичині. Бо главною ціллю цьої масоньєрії є, само собою, сєпарация остатків галицької культури на геополітіческу чашку Петрі у формі Львівщини, Холмщини та Буковини для проізвєдєнія відповідних погребальних ритуалів надлєжащєй величі.

Масони похєрені на ритуалах.

— А ти це серйозно? А шо, я би не проти відділитися! — з великими червоними очима відповідає Сашко.

— А шо, не віриш? — маестро й сам з недовірою дивиться на Сашка. — Це ж елементарно. Масони скрізь. От візьмімо…

На хвильку маестро віддається польоту мислі.

— Ну от. Бачиш? — маестро показує пальцем на розкладну канапу, де вони лежали останню годину. — Перед вами — найгнітючіший, а потому найвдаліший проект злих ґеніїв із КҐБ. А іменно — полка над ліжком. Точніше, над твоєю головою. Спробуйте самі здогадатися, куди вони вели з цією поличкою. Кажде утро ти просинаєшся і перше, що бачиш — опосрєдствоване присутствіє органів у твоїй кімнаті. Вони — це межа, вище якої підійматися означає боляче стукатися.

А ше врахуй усі ті фарфорові уточки, качечки, писаночки, пивні пляшечки, попільнички з попільцем і так далії, по лібрето. Кажде утро, старий. Кажде утро.

— Кажде утро?

— Ка а а ажде утро!

Маестро з абсолютно серйозним виразом киває. Кілька секунд він бореться з бажанням порадити Коклюшеві сходити до лікаря і перевірити нирки — у нього, мовляв, дар від бабки — але вигадує щось набагато краще:

— До слова, хлоп’ята, ви б не відмовилися замутити зі мною одну пантомімку? У мене єсть тут кілька інтересних ідей. Не буду скривати, це пов’язано з «Неопублом».

При згадці про «Неопубл» брати Коклюші стихають, як малі діти.

— Главне там — органічно рольку зіграти. Ну, ви пойняли, да? Ви риб’ята талановиті. Вам це ні капельки тяжко не буде.

Да.

Маестро хвилю совається застеленою целофанами канапою. Він думає, яку б цікаву штуку встругнути з Коклюшом енурезником.

Маестро завмирає і розпливається в посмішці.

— Тобі, Олежик, у мене особливі побажання.

Олег втискається у канапу, пробуючи уникнути долі. Але маестро невблаганний. Він посміхається.

— То ти погоджуєсся?

— А шо треба робити?

— Нє, спершу кажи, чи погоджуєсся. Кажи: хочеш померти героєм і попасти в мій безсмертний «Неопубл»?

Олежик вагається: мабуть, і справді не знає, чи варто жити далі, коли вже трапилась така нагода.

Киває.

Маестро муркоче до себе ласкаві й ніжні слова любові.

— Отож, добродію глубокоуважаємий. Тобі судилося відправитись у тил врага. Будеш работати під прикриттям.

Себто під псеудом.

Очі Олежика ясніють:

— Під криптонімом! — шепоче він. В очах спалахує вогонь.

— Да. Іменно так. Під криптонімом, якщо завгодно. От, почнемо прямо зараз. Скажи: тобі нравиться ім’я «Антон»? 4 і 5 Маестро переводить свій зміїно окулярний погляд на стіну цього барлогу і спотикається об свіжий доробок антиодудів: збільшена до розмірів плаката поштова марка.

На марці зображені космічна станція «СОЮЗ Т 11» і двоє космонавтів у шоломах. Маестро придивляється і зауважує в руці одного семилисник ґанджу. Маестро поправляє окуляри і з непідробним здивуванням впізнає у космо навтах Сашка та Олега. Під маркою напис:

БРАТИ КАШЛЮКИ

365 ДІБ У КОСМОСІ

— А з тобою, Сашко, я б узагалі хотів зіграть у тандемі.

Сашко кліпає. Треш брати нічого не розуміють, але слухають із небувалою увагою.

— Головне: імпровізація. А там подивимось.

— Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би натякни!

Але маестро наче й забувається. 1 і 4

Він каже:

— Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося.

Може, вони шось цікаве нам підкажуть. Камо ґрядеши, так би мовити, і што дєлать, — маестро обводить братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.

Несподівано — так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у демонічній природі маестра — до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з перекошеними тер пугою обличчями омців.

— Здарова, рєбята! — крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам перемагаючим зло титаном. — Дай пакурю!

Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в малімонах (або, для естетів високого стилю: нав’ючені в сутанах). Олег насипає в бульбік дрібку трави.

З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається — в дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.

— Катя, — видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей рветься кашель, але Катя терпить до останнього.

Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.

— Я Женя, — каже перший омчанин. — А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас нємнога паживьом?

Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу.

Він розпливається в задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним — ах! — відкри лося Дао.

— Квант, — представляється він, витягує перед