Читати книгу - "Під Савур-могилою"

довго, поки вирішили, що Хома буде негоціантом, Яким і Проць — йото підпомічниками, а козаки — яко служці дорожні. Після розшуку візира у ведмедівського сотника Опари зазнайомляться на потаємних перетрактовках. Передбачалося і краму закупити всілякого, і перевдягтися в ординський одяг, і хури придбати, і путь за візиром обрати до Бахчисарая, і пайцзу випросити в Тетері нездогадно. В путі наздоженуть візира в берлині, приєднаються до його охорони, схоплять сонного, перевезуть в оседок, викладуть його і вибавлять-вилікують та відвезуть вночі якомога далі із закритими очима, відпустять беззбройного, уже здорового, на ординській сакмі...

— Будь певний, ватамане, ми свій фах не оганьбимо! Зробимо, як велиш, ретельно і потаємно,— запевняв Сірка Яким.— Поїде здоровим за два тижні і належно вихолощеним.

Надворі сірів ранок, блідли, поволі вичахаючи, зірки і кричали — уже було й не розібрати — як померлі душі, чи пугачі, а чи бекетники, аж маркітно робилося Сіркові.

«Вартуй-вартуй!» — почув він врешті і, потягнувшись, побрів спати, втішившись, що Січ надійно пантрується...

Приготування до чергового походу на людоловів, які мали прийти під Умань, велося ретельно, небарно і клопітливо. Лагодилися до нього лише досвідчені, гострили шаблі, ятагани, списи, натягували луки, крутили і мастили аркани та в'язали в баулки видану кожному ординську одіж.

Чекали лише висланих Сірком на сакми і розгалужені стежини дозорців та очікуваного замерзання рік. Вечорами отаман в гризоті, що вчинив нешляхетно, піславши Якима, Хому і Проця з козаками на злочин, ішов у курені до уманців і там, забуваючись, обговорював і зважував путівці, яри, ліски і байраки, де можна буде робити засідки або під личиною перевдягнутих ординців ловити людоловів.

Кінчалися ті клопоти співом під гру кобз, вигранів і сопілок, що заворожував Сірка. І завжди, як зауважував він, уже «на сон» козаки а чи кобзарі заводили спершу думу про Сулиму та Томиленка, а вслід їй — про Трясила, кінчаючи любою йому: «Ой чого ти, дубе...», від чого Сірко ожалювався, навертаючись до плачу. Спів напливав на нього, як повінна стихія, заливав груди, душив до болю горло, повнив очі сльозами і врешті виганяв із куреня на безлюддя в осамоченість, аж джура Архип Рава чув осорому із-за цього.

Там, на самоті, пригадалися недавні розмови про Богдана Хмельницького і чийсь переказ захисних слів січовика Самійла Зорки на похороні, перед самою відправкою покійника на потреб у Суботів.

«Ні, козаки-побратими і славна громадо волосна та містечкова, покійник не йшов у повну підкору цареві, воєводам і боярам, як каже вам тут сол царський, не приєднував Гетьманщини до Московії, а лиш запросливо погодився на тимчасово сув'язні спільні дії у єдиновірстві проти аґарян, ляхів та інших наших спільних ворогів. І не його вина в тому, що цар і його свита, яко месіяни, трактують, пробують трактувати те сьогодні по-іншому, паплюжачи або й нищачи його родаків, соратників та іних дільців, які достеменно знали цю істину...»

Полегша настала тоді, як співаки, якусь мить помовчавши, ніби віддавши шану і Богданові, і Кривоносові, і обом Нечаям та іже з ними, завели тиху, як море в штиль, задушевно-гарячу і зболіло-сердечну пісню:

...Ой люба дівчино, Не бійся морову, Я твою личину Та й не поморожу...

«Хто чим жиє, той те й піе»,— подумалося Сіркові, а спів ніби підіймав дах куреня своєю дужою силою. Його акапельні співомелоси тремом пронизували не лише Сірка, вони хвилювали й інших, нагадуючи Сіркові, що він робить щось не так як слід, не там, де треба, не тоді, коли необхідно, хоч і живе лихоліттям краю та злигоднями поспольства.

* * *

Одної ночі і Чортомлик, і Базавлук пришерхли, нарешті, навіть у гирлі, і Сірка розбудили вартові ще опівночі. А вже за якусь годину протрубили похід дударі, вдарили в литаври довбиші, і армада вершників, цього разу без обозу-батови і мортир, вибралася в путь засвіт. Коней була надія підгодовувати попасом у примерзлих травостоях по путі, тому харч для них взяли лише в тобівках.

У перший день походу Сіркова армада відміряла немало — досягла Торговиці і таки напасла коней, ощаджуючи обрік. Напередодні виїзду із Коша Сірко домовився із наказним Пилипчатою, що той пришле сотника Андропа Сацького в обумовлене місце з півтисячею козаків. У Торговиці Сірка зустріли раніше вислані дозорні. Їхні вивідини одмінили потребу йти в Поятрення, як думалося спершу, щоб мати захисну схованку у Ханенковій двовежій фортеці. Довелося різко повернути попід Мертвоводами та Гнилим Єланцем на Андріїв острів на Бузі, де і затишно та безпечно від несподіваного нападу, і пастівники буйні для попасу коней, і риби не бракувало.

Туди, на острів, прибули у поміч аж із Слобожанщини й охочекомонні на чолі з сотником Стешком Корзою, серед них і Гнат Турлюн та Сіркові сини Петро й Роман. Нелади Брюха із Золотаренком і Сомком, доповів Сіркові Турлюн, оголюють Лівобіччя. Воно, як і покинута Слобожанщина, беззахисне...

То були неабиякі звіди. Пізніше, коли створив сотню розвідників на чолі з Турлюном, додалися ще гірші: Настчині сповіщення за цей час, виявляється, переінакшилися. Буджацький Ясингельди-мурза по домові із перекопським Шірін-Гіреєм готують похід в Україну, але підуть із Хаджі-бейського лиману і від Перекопу в поміч самому нуреддіну Селіму, який, з'єднавшись із ними, матиме аж п'ятнадцять тисяч шабель та біля п'ятдесяти тисяч коней. Про легку перемогу над такою силою годі було й думати, тим більше що загроза була вже не лише Уманщині, а й Лівобіччю, Слобожанщині.

Зваживши все