Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

виповнилося сорок, а її талія й далі була 50 сантиметрів (і це при зрості метр сімдесят два). Важила вона 50 кілограмів і постійно морила себе голодом, аби втримувати цю вагу. Єдиним задоволенням, від якого не могла відмовитись імператриця, була порція фіалкового морозива час від часу. Щоби підкреслити свою стрункість, вона змушувала кравчиню щодня зшивати на собі одяг і відмовлялася від нижніх спідниць, — у той час це вважали справжнім викликом суспільній моралі.

Її волосся сягало підлоги і було таке важке, що вона часто страждала від головного болю. Розчісування й укладання волосся тривало щодня щонайменше три години. Доглядала за волоссям Сіссі протягом довгих років її довірена перукарка на ім’я Фанні, яка перед тим працювала в королівському театрі. Гарні зачіски акторок привернули увагу Елізабет, і вже незабаром Фанні перетворилася на одну з наймогутніших осіб при дворі. Якщо Фанні хворіла, Сіссі відмовлялася виходити на люди, бо ніхто інший не міг належно впоратися з її волоссям. У листах вона називала себе рабинею власного волосся.

Миття його тривало цілий день, і того дня імператрицю не можна було турбувати іншими справами. А під час зачісування Елізабет страшенно нервувала через кожну волосину, яка випадала чи залишалася на гребені, й навіть била за це свою перукарку по руках. Тож кмітлива Фанні причепила під сукню спеціальну кишеньку, куди непомітно складала волосини, які випадали. Вільгельмова матір зберегла папірець, на якому рукою перукарки було записано дату: 8.09.1898,◦— того дня імператриця востаннє у своєму житті помила волосся.

### 1853—1914

— Се була незвикла жінка, кажу тобі,◦— Вільгельм завжди хвилювався, розповідаючи про Сіссі, йому важко було добирати слова. — Мало хто знає, що вона писала вірші. З того при дворі було прийнято хіба сміятися. Тому вона тих віршів нікому не показувала. Написала заповіт, що опублікувати ті вірші можна аж через шістдесят років після її смерти.

— І їх опублікували? — спитала Галина.

— Не знаю, — відповів Вільгельм. — А ще вона побудувала собі палац, який втілював усі її мрії. Раз ми всею сім’єю навіть попливли на нашому кораблі «Ватурус» до того палацу на Корфу. Вона мало шо встигла там пожити. Кілька років, не довше. Але той, хто хоч раз побачив се диво, вже не міг сумніватися ні у вишуканості її артистичної натури, ні в довершеності художнього смаку, ні в мудрості. Збудувати собі рай на землі й усамітнитися в ньому, замість товктися серед дурних аристократів і слухати пльотки при імператорському дворі,◦— се була правдива мудрість! І кажу тобі як воєнний: сей замок — він називається «Ахіліон», на честь грецького героя Ахіла, який втілював для Сіссі всю велич грецького духу, а до того ж мав легку ходу, як і сама імператриця, — се була правдива фортеця, без жодної тобі незахищеної п’яти. Незахшценою була хіба сама Сіссі, яку вбили через кілька років після того, як вона скінчила будувати той палац. Він стоїть на скелі, до якої не можна доїхати, а тільки треба йти пішки. Коли ми піднімалися стежкою догори, мій батько все повторював: «Я знав, що моя бідна кузина мала неймовірно багато енергії та любила спортивні вправи, але донині ніколи не думав, що ці чутки аж настільки правдиві. Ми йдемо вже двадцять хвилин, а ще не пройшли і половини шляху». І то все вгору, під палючим сонцем.

Я тоді сказав батькові, що якби сюди хотіли вийти вороги, то з палацу їх відразу було би помітно. А батько тільки посміявся, що коли би на греків вирішили напасти римляни, то так би все і було. Сіссі сама провадила будівництво палацу. Трудно навіть уявити, що в тамтих часах сю велетенську і прекрасну будівлю могли звести всього за два роки. Та ще й на вершечку гори! Античний палац розписували найкращі тодішні італійські майстри. Величний вхід із дванадцятьма мармуровими колонами — вже не пам’ятаю, якими саме: коринтськими чи дорійськими, — але пам’ятаю, що моя англійська гувернантка, котра була тоді з нами, мучила нас, дітей, цим питанням, як і питаннями, яких саме давньогрецьких богів і героїв зображають пам’ятники в саду. А ми хотіли тільки одного: щоби нам дали спокійно посидіти в тіні якоїсь альтанки.

Потому ми зайшли досередини. Там були прекрасні апартаменти з виходами на великий балкон із виглядом на море і гори. Пригадую, що всередині було страшенно багато покоїв — сто чи біля сего — і що мене вразили покої зі стінами й камінами з чорного мармуру, оздоблені золотом і ебеновим деревом. Такої розкоші в нас, у Живці, не було, і батько мій виглядав трохи заздрісним, коли побачив сей палац. Дійшовши до покоїв Франца-Йозефа, які Сіссі обладнала тут для чоловіка, хоча він жодного разу в житті туди не приїхав, мій батько засміявся, бо тільки там були меблі віденського типу, не грецькі.

— Франц-Йозеф не любить грецьких меблів, уважає їх незручними. Вони і справді незручні, але Сіссі про то не знала, бо вона рідко сиділа, все більше ходила і їздила на конях, — сказав тоді батько. — А я сів на крісло, і воно дійсно було незручне.

Покої самої Сіссі були порівняно скромні, зате там був величезний і обладнаний усім можливим спортивний зал, а за ним — мармурова ванна. Вразили мене і конюшні, де поміщалося чи то сорок, чи навіть п’ятдесят коней імператриці, котра приїздила сюди лише час від часу.

Пам’ятаю, що там ще був чудовий парк, але мені було душно і не хотілося йти на нього дивитися, та й набридли діймання гувернантки, котра збиралася влаштувати нам урок ботаніки, — то я втік від них і пішов собі дивитися на коней.

— Ви надовго там зупинилися? — запитала Галина.