Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

— І пішов нечуваний резонанс... Книжку читали, здається, всі, хто вміє читати. Вона продавалася в усіх книгарнях, на всіх розкладках, у скобляних лавках, на стихійних ринках...

— Тоді я здобувся на ще одну несподівану похвалу. Книжку прочитав знаменитий сотенний УПА Мирослав Симчич (Кривоніс), його відгук надрукувала газета «Літературна Україна». Він писав, що «Чорний Ворон» — сучасна українська Біблія, яка повинна бути в кожній хаті. Відтоді із Симчичем у нас зав’язалися більше ніж дружні взаємини, і великою мірою саме завдяки йому був написаний роман «Троща». А «Залишенця» читали академіки, професори, студенти, школярі, депутати, священики, офіціанти, міліціонери, генерали, патріархи, олігархи, вчителі, шофери, міністри, військовики, від старого до малого... Якось у Золочівському районі до мене підійшла одна бабуся й раптом поскаржилася: «Йой, пане письменнику, ви мені стільки біди завдали, стільки лиха!» — «А що ж я вам зробив такого поганого?» — питаю. «Трапилася мені тота ваша книжка, — каже вона. — Третій день обливаю її слезами — корова не доєна, бульба не викопана...» Та головне — я вперше побачив, як художній твір може впливати на людську свідомість. Раніше скептично ставився до такого поняття як виховне значення літератури. Якийсь радянський постулат зі шкільного підручника. А тут підходять люди з одкровеннями: «Ви перевернули мою свідомість», «Дякую, ви з мене зробили українця», «Раніше я був соціалістом, а після „Чорного Ворона“ став націоналістом»... Підходили юнаки з Києва і, що цікаво, навіть із Донецька, які говорили, що після прочитання «Залишенця» перейшли на українську мову. Ну, а з іншого боку здійняла ревище вся ця табачниківська камарилья. Кисельов на «Великій політиці» організував дискусію. Опоненти, такі, як Єлєна Бондаренко, Чалєнко, прийшли на передачу з моїми книжками, розібраними на цитати. І я зрозумів, що влучив у «десятку».

— «Чорний Ворон» не звичайний роман. Він дуже багатовимірний. З одного боку, захопливий пригодницький сюжет, колоритні характери справжніх героїв, — словом, усе, що потрібно, аби твір привабив навіть непідготовленого читача. Але ж з іншого боку, строга документальна основа разом з прямим цитуванням достеменних архівних документів і головне тло — реальні події 20-х років у Центральній Україні. На мою думку, якщо так умовно порівнювати, то Горліса-Горського чи там спогади Лютого-Лютенка читали, ну, може, десятки тисяч, тоді як «Чорного Ворона» прочитали вже мільйони. Тобто ви сформували значною мірою ось те новітнє бачення боротьби українців у 20-х роках минулого століття. Потім ще й давши додаткове прочитання цієї теми у «Марусі». Так ось, як ви вважаєте: ця повстанська боротьба тривала всупереч Проводу, тримаючись лише на героїзмі таких, як Чучупаки, Лютий, Соколовські, Блажевські, Чорний Ворон, узагалі всіх холодноярців, медвинців, богуславців? Чи все ж це була боротьба усіх, хто самовизнав себе українцем, за одну справу? Хай навіть із трагічними помилками, але зробленими не свідомо. Чи все ж «прогнилий» Провід окремо, а справжні борці — окремо? У тих одні завдання та мотиви, а в тих — зовсім інші? Принаймні це одвічно популярне кліше в українському дискурсі, так само й зараз.

— Ні, це була, звичайно, спільна боротьба всіх здорових українських сил. На жаль, вона майже не узгоджувалася на всіх рівнях. Провід часто не знав, що діється на околицях і в глибинках, не завжди відчував настрої і прагнення населення. У повстанці українці йшли масово, коли окупант грабував і палив їхні села, провадив червоний терор, викачував хліб через «продразвйорстку». Повстанський рух завжди посилювався після жнив, коли продзагони відбирали у хліборобів зібраний урожай. Так, багато войовничих дядьків і хлопців не усвідомлювали себе патріотами, це слово не було таким модним, як сьогодні. Вони боронили насамперед свої родини, набуте тяжкою працею добро. І не відходили далеко від своїх сіл. Траплялися отамани, котрі не дивилися далі свого повіту, були амбітними, гонористими, не любили комусь підпорядковуватися. Через них набрало негативного значення слово отаманщина. Але кращі проводирі були, звичайно, свідомими українцями і боролися в постійному передчутті великого походу на Київ. За освітою вони були переважно вчителями, як згадані вами брати Чучупаки, Соколовські, Лютий-Лютенко, і пройшли добрий військовий вишкіл спочатку в царській армії, під час Першої світової війни, а потім у лавах Армії УНР. Тому це були освічені, відважні люди, котрі у своїй рішучості, у безкомпромісності боротьби з московським окупантом часто випереджали вищий Провід. У 20-му році в Мошнах під Черкасами зібралося близько 30 тисяч повстанців, уже готових іти на Київ. Та надійшла звістка, що на Криворіжжі більшовики палять села, і козаки Костя Блакитного змушені були повернутися, щоб боронити рідні оселі. Але неправдою є і те, що вони обороняли лише власні стріхи. Отамани постійно чекали згори сигналу чи, як вони казали, гасла до загального повстання. Вони вірили, що Провід ось-ось розпоширить заклик до спільного рушення, і тоді підніметься вся Україна водночас і вимете московську нечисть. Чекали, чекали, а гасла все не було. Зате саме цим нетерплячим чеканням скористалися чекісти, щоб захопити найвидатніших провідників Холодного Яру. Вони підіслали зрадників, колишніх старшин нашої армії, які скликали в Звенигородці з’їзд начебто для вирішення питання загального рушення. Зморені безкінечним очікуванням сигналу і запаморочені такою жаданою подією, отамани втратили пильність і потрапили в пастку. Чорний Ворон на той з’їзд не поїхав і відмовляв інших. Він мав гострий нюх на зраду, чув западню, як звір. Тим часом наш вищий Провід невиправдано зволікав з важливими рішеннями, недооцінював потуги власного народу і зокрема армії. На фронтах було багато незрозумілих відступів, з цього приводу постійно обурювався командир чорних запорожців полковник Петро Дяченко. Найбільшою помилкою тодішніх зверхників я вважаю здачу Києва денікінцям після того, як наприкінці серпня 1919-го наші вибили з міста більшовиків і були господарями становища. Ми б і денікінців розбили тоді впень, та надійшов, як на мене, злочинний наказ: обсадити Київ, але в жодному разі не стріляти в білих, тільки перемовлятися. Вам це нічого не нагадує? Ну, ті події описані в романі «Маруся» до найменших подробиць. Пам’ятаєте, як на вулиці Інститутській галицький сотник Осип Станімір зупинив колону денікінців? Він готовий був їх розтрощити, на Думі стояли кулеметні гнізда, але прибіг начальник штабу Льобковіц і заборонив битися з білими. Мовляв, ідуть перемовини. І ось вам історична дивовижа! Саме на тому місці, де ми тоді фактично капітулювали перед білими, під час Революції гідності виросла наша перша велика барикада на Інститутській. А на вулиці Олександрівській, тепер вона Грушевського, було підбито автомобіль нашого генерала Антіна Кравса, коли він їхав на перемовини