Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

до Бредова. Авжеж, підбили його точнісінько на тому місці, де виросла наша друга барикада...

— Справді, якась містика... Схоже, історія багата на віщі знаки.

— Безумовно. Я вважаю, що саме тоді в Києві розпочався крах і Галицької армії, і Наддніпрянської, і наших визвольних змагань взагалі. Отож наші вищі провідники не встигали за волею народу, принаймні за прагненнями його пасіонарної верстви. Подивіться, яким героїчним був Перший зимовий похід, уже, по суті, нашої повстанської армії, коли уряд опинився за кордоном. Боротьбу продовжили фактично добровольці. І яким фатальним видався Листопадовий рейд через, м’яко кажучи, короткозорість того-таки вже закордонного проводу. Сьогодні можна почути прямі звинувачення на адресу конкретних історичних постатей, але я до того не схильний. Ніхто не знає, як би він сам повівся у тому чи тому становищі, якби опинився перед доленосним вибором. Бездержавна, ще не сформована нація не змогла висунути на передній край бездоганних лідерів. Зрештою, як і тепер.

«Правду кажучи, усі наші лідери були незалежниками»

— Саме в цих роках ми пошановуємо соту річницю української революції 1917—1921. Ви можете, як письменник, що вкрай обізнаний із перебігом тих подій в історичному плані, встановити якусь ієрархію, не формальну, звісно, діячів УНР, Гетьманщини, Директорії, що дбали справді про Україну, а не про власне его. Бо ж вважається, що боровся лише Петлюра, та й то, мовляв, безліч питань до того, як, ким і для чого велася ця боротьба, всі ж інші — закінчені соціалісти, ніякі не незалежники та й узагалі просто самозакохані люди. Так це чи ні, на вашу думку?

— Складне запитання. Я маю великий жаль з того, що від загальноукраїнського лідерства був лукаво усунутий найпослідовніший самостійник Микола Міхновський. Діяч, котрий на відміну, скажімо, від Грушевського чи Винниченка, добре розумів першочергове значення розбудови власного війська. Можна сміливо припускати, що усунули Міхновського не без участі чи згоди Симона Петлюри, політична конкуренція тоді теж була жорсткою. Але ж Петлюра став символом української революції. Три постаті в нашій історії були настільки знаковими, що їхні імена стали загальними назвами борців за волю Вітчизни — мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Тому в цій ієрархії попереду я все-таки бачу Петлюру. За ним випливає постать Михайла Грушевського — не лише як першого президента України, а можливо, насамперед як великого вченого-історика, котрий своєю титанічною працею, крім усього, обґрунтував тисячолітнє існування українського етносу та його природне право на своє самостійне життя. Тобто його історичні праці задовго до революції формували самостійницьку свідомість українців. І коли постало питання, кого обрати на голову Центральної Ради, то навіть не виникало дискусій. Авторитету Грушевського не було альтернативи. Ну, тут уже традиційно горнеться до трійки вождів Володимир Винниченко, політик амбітний, самолюбивий, суперечливий, але ж безперечний самостійник. Саме Винниченко став автором найважливіших універсалів та інших документів УНР, які законодавчо утверджували незалежність держави. Далі я бачу гетьмана Скоропадського, якого дехто з моїх авторитетних друзів ставить на перше місце як конструктивного державотворця. Справді, багато є позитиву у гетьмана, особливо щодо розбудови державницьких інституцій, але, як на мене, йому важко пробачити знущання проросійського офіцерства над українським селянством. Знаємо, що Скоропадський пригрів багато військової «кацапні», яка фізіологічно ненавиділа українців, особливо селян, що, власне, і були коренем української нації. Моя бабуся Оксана не раз розповідала мені, ще малому, про «кадетів» — так наші люди називали отих кацапчуків з гетьманської варти. Наїдуть було в село, б’ють людей, відбирають худобу, майно, збиткуються над старим і малим. До речі, й відоме Звенигородське повстання влітку 1918-го розпочалося саме з моєї Ганжалівки та сусіднього села Орли. І хоч називають те повстання то протигетьманським, то протинімецьким, але було воно, можна сказати, насамперед протиросійським. Бо хоча російської влади формально в Україні не було, але її ментальні виродки великою мірою правили тут свій бал. І селяни їх ненавиділи більше, ніж німців. Знаєте, як наші вільні козаки покарали німців, котрих захопили в полон під час того повстання? Послали сапати буряки. А гетьман згодом поплатився владою і розвалом Держави через ігнорування інтересів селянства і толерування чужинців. Правду кажучи, усі наші лідери були незалежниками, але передусім вони були живими людьми зі своїми складними характерами, амбіціями, власним баченням української перспективи. І треба сказати, що й українське суспільство внаслідок тривалого колоніального животіння було неоднорідним, малосвідомим, усі великі міста залишалися в московському силовому полі. Тобто це був дуже крихкий «матеріал» для побудови консолідованої нації. Гостро відчувалося невдоволення діями тодішніх вождів серед різних верств населення і, зокрема, у середовищі військовиків. Пам’ятаємо ж навіть спробу перевороту, коли полковник Оскілко хотів арештувати уряд Мартоса, а відтак і самого Петлюру. До речі, в тій акції був активно задіяний і Семен Гризло — згодом один із найгрізніших отаманів Холодного Яру. Серед військових діячів того часу бачимо яскравих особистостей, котрі за умови їхнього лідерства могли б повести визвольну боротьбу успішніше. Згадаймо Болбочана, Дяченка, Коновальця... Але й тоді, як тепер, партійна верхівка суворо регламентувала «квоти» на посади. Щодо великої кількості соціалістів серед еліти, то я не бачу в цьому фатальної проблеми. Інша річ, що всі ці соціалісти великою мірою були отруєні московською блекотою. Навіть декларуючи самостійність України, вони не уявляли цілковитої відірваності від «братнього народу», не бачили, кажучи по-сучасному, самобутнього європейського шляху. Але якби ми пройшли у власній державі епоху тоталітарного режиму українського націонал-комунізму, то сьогодні не мали б проблем ні з сепаратизмом, ні з державною мовою, ні з експансією інформаційного і культурного простору. За умов демократії, особливо такої безхребетної, якою вона є у нас, надзвичайно важко відновлювати історичну справедливість.

— Багато люду під час боротьби 1917—1921 років просто не встигли стати Українцями. Простіше кажучи, нам банально не вистачило часу, аби створити справді потужне військо та міцну Державу. Був не тільки зовнішній спротив, але й велика внутрішня інерція серед українців, величезне зросійщення. У «Чорному Вороні» є показовий персонаж чекіста Птіцина, який родом «із Адєси», але дід якого ще мав прізвище Птах. І таких «птіциних» були цілі полки у прямому і переносному значеннях. Може, тому тодішня війна за Незалежність скінчилася так трагічно, бо головною зброєю окупанта стало те, що пізніше, у 30-х, у Європі дістало назву «п’ятої колони»?

— Я вже казав про неоднорідність українського населення, про зросійщені міста, які залишалися в силовому полі Московії. Великою мірою ми й сьогодні перебуваємо у схожому становищі. Такий стан речей дозволяв ворогові легко вкорінювати в патріотичні середовища провокаторів, агентів, запроданців.