Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 27. Айлін. Алергія на котів.

– Про що це ви там шепочетесь? – з підозрою подивилася на Каріма з Валерою, які на мить затихли, а потім вдали ніби не побачили мене. Лише підійшовши ближче, мої очі округлилися від подиву. – Овва! Звідки це в тебе?

Потягнулася пальцями до його рожевої щоки, та Валера одразу ж насупився, як справжнісінький буркотун, як і розповідав Тім. Але нехай, я й без того знаю звідкіля синець. Щоправда, навіть образливо якось стало, що аж собі захотілося вдарити по іншій щоці. Але ж він такий милий… Але ні! Нічогісінько не милий, якщо навіть не помічає моєї надзвичайності, а залюбки поліз цілуватися до тієї писаки! Так, моя гордість поранена такою зневагою. І де тільки Карім її знайшов? Казала ж, бери всіх потрохи, а він ні та ні. Впертюх, а я тепер страждаю.

– Каріме! – вже з наголосом промовила я, влізши між них. Ой, краще б цього не робила! Важко було втриматися, аби не принюхатися до Валерчиного парфуму. 

– Пані Айлін, – пробубнів якось не надто привітно Валерій, відсторонюючи мене в сторону, – здається, ви кудись йшли? В нас з Карімом є кілька справ… Чоловічих.

Я мало не впала від такої новини. Аж закашлялась, подивившись то на Валеру, то свого помічничка, який десь раптом набрався хоробрості.

– Це з яких таких пір у вас “чоловічі” справи, га, Каріме? 

– Розумієте…

– А хіба Карім у вас на побігеньках цілодобово? – зухвало втрутився Валерій, перебивши Каріма.

– Валеро…

– Айлін…

– Не змушуй і мене дати тобі ляпаса… – не втрималась я, примружуючи очі.

– А сил хіба вистачить? 

І так навис наді мною, що я ладна вже була задихнутися від нестачі кисню поряд з ним… Та й бачила ж, що він от-от і лусне від сміху, але не здавався. Теж мені, вирішив характер показати. Один вже показав. Глянула на Каріма, який вже подумки міркував на чий бік стати. 

– Валеро…

– Айлін…

– Карім, – втрутився помічник, на що ми обидва перевели свої погляди, якими вже ладні були спопелити тут все. Той видав невинну посмішку й знизав плечима. – А що? Я подумав, що це вже гра така. 

Та Валера таки відступив, все ще стримуючи посмішку.

– Пане Бершаль, може таки нехай дізнається? Вона не відчепиться, – додав уже пошепки, але я почула.

– Дізнаюся що? – запитала, схрестивши на грудях руки.

Валера з чималим спротивом скривив носа і теж показово схрестив руки.

– Ось.

Карім виставив переді мною телефон з новиною, від якої я аж вихопила його з рук. 

– Це дійсно про Тимура написали?! 

– А не видно? – буркнув Валера, але вже з полегшенням додав: – Було б непогано втішити малого. Тобто, влаштувати йому сюрприз й привітати. Хай там як, а він заслуговує на це.

– Тож ми тут подумали, – спробував додати Карім.

– А відколи це ти приймаєш рішення без мене, Карімчику?

Та Валера збоку прочистив горло і тепер вже дивився на мене зі ще більшою цікавістю. Але підозріло мовчав. Лиш все більше примружував очі. 

– Отже, без мене ви нічого не робитимете! – з гордістю заявила я, вперши руки в боки. – Завтра влаштуємо йому сюрприз. 

– Ви вроджений керівник, пані Айлін, – прокоментував Валерій з лукавою посмішкою, але вдала що не побачила. 

– Спинімось на тому, що я керівник. 

– Ага, – одноголосно промовили обидва.

От перед тим, як роздавати запрошення, треба було переконатися, що англійська їхня межа. А тут… Ну що хочеш роби з цим Валерою! Мій запал вщухав не так швидко, як зазвичай виникав, але коли вже вклалась у ліжко ніби відпустило. Хоча потім знову перед очима була та мить на вулиці з білявкою. І моя злість поновлювалась. 

– От треба було ще й в другу дати, від мене! – бурмотіла я так, мабуть, до самісінького ранку.

Здається, що навіть наснилось, як граційно я зацідила в його щічку. Навіть відчула вибух емоцій, коли він так сумно подивився на мене, ну майже як те кошеня, яке так і просило приголубити та почухати за вушком… Але потім, наче ні звідки, хтось прошепотів, що в мене алергія на котів. І я прокинулась. 

– Не знаю, що там вам наснилося, пані Айлін, – прошепотів над головою Карім, від чого я аж смикнулась, – але у вас таки алергія на котів, тому вам не варто заводити таку тваринку.

– Я й і не збиралась, – мовила, позіхаючи.

– Але ви казали…

– Помовч, Каріме! – не втрималась я, вже широко розплющивши очі. – Просто дай мені прокинутись. А за котів ніхто й не думав.

За котів точно ні… А от за писак трохи довелося. Схаменувшись, я усвідомила важливу річ – в моїх думках чомусь менше стало Баязида. Не те щоб зовсім не стало, але якимсь дивом ці двоє, здавалося б, невиразні іноземці, все більше приваблювали мою увагу до себе. Як завжди мене це дратувало.

Та коли вже спустилась вниз – мусила вкотре визнати, що Мехмет чарівник! От недаремно його мені нахвалювали! Вже на ранок на нас чекав торт. Я, звісно ж, у сукні, бо ж як така подія і без сукні? І на підборах… Щоправда, коли мені сказали, що вивозити торт буду я, мій палючий погляд одразу ж спинився на задоволеному Валері. Його ідея, впевнена, бо ж негідник бачив мої підбори й вже уявляв, як це все виглядатиме. Вийшло так, що я й сама, навіть не підозрюючи, зробила його ранок, адже сукня була досить короткою… За це він точно від мене ще отримає. Хай навіть не мріє, що я забуду про цю мить приниження.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍