Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 46

І ось тоді нарешті в нашій родині запанував довгоочікуваний спокій. Звісно, кейнторіанці здаватися не збиралися й довгі шість місяців кусали лікті від люті, але нічого зробити не могли. Час був абсолютно не підходящим і Мейтон виявився таки чудовим татом. Навіть до нас надіслав гінця, щоб той повідомив приємну новину. Один зі вже знайомих мені охоронців і сказав, що Нейра хотіла передати ще й записку, але довелося обійтися усною розповіддю. А саме повідомити про те, що у Кейнторіані з’явився маленький принцик, який зміг пом’якшити навіть практично непробивне серце Мейтона Лейнтійського.

І що б там мені не говорили або що б не відчувала – все відступило на задній план. Я просто посміхалася з того моменту цілими днями. Все зайшло настільки далеко, що навіть Даріс непокоїтися почав, але абсолютно даремно – моя скромна особина просто була шалено щасливою за Нейру.

Хотілося й собі потримати вже на руках власне чудо, але залишалося ще два місяці довгих місяці до даного моменту. Поки ж ходила від однієї дзеркальної поверхні до іншої й милувалася чималеньким таким животиком. Всі, хто проходив повз, завжди завмирали на місці також, радіючи нашому з Дарісом щастю, а йому не було меж. Хіба лише Крейг радів ще більше за нас і опікав мене так, наче я – це найбільший скарб на світі. Звісно, поки не з’явиться маленьке сонечко.

Мені ж, чесно кажучи, вже набридла ця надмірна опіка зі всіх сторін. Кожен, буквально кожен, не давав мені ні на секунду побути на самоті. То Розалія з Крейгом нагрянуть, то Ейнар з цілим стосом книг (про малюків, для малюків і чого там ще тільки не придумали). І це я ще не кажу про Даріса, який геть міг забути про те, що він король і весь день валятися на ліжку, наспівуючи або розповідаючи щось моєму животику. Знала, що наша крихітка все чує, але як же хотілося взяти її на руки…

– Дівчинка. Це таки дівчинка,– якось мало не стрибала я та верещала Дарісу прямісінько на вухо, поки той підписував якийсь документ. Звісно, я відчувала це, але щастю моєму не було меж.

Вже ось кілька місяців нам з точністю вказали б стать дитинки, але магія діяла на неї якось інакше. Щотижневі огляди не давали ніякого результату, хоч нам з Дарісом дуже кортіло вже дізнатися, хто ж там ховається. Здавалося, що магія малечі заблокована, тому мені тоді й заборонили чаклувати. Так могла нашкодити крихітці. Тому й Крейг бігав за мною, наче від цього залежало його життя та виконував найменші забаганки, щоб навіть не задумалася про магічний спосіб вирішення якоїсь проблеми.

– У нас буде маленька принцеска,– повторила я, бо Даріс щось ніяк не міг второпати про що я кажу. Ех, ці королівські обов’язки геть його замучили.

– Медіночко моя. Ми всі тут на тебе вже зачекалися. Залишилося вже зовсім трішечки,– примчав Даріс до нас на ліжко та почав ніжно говорити з уже добряче важкеньким животиком.

– Медіна?– посміхнулася я.

– А що? Цю крихітку подарувало нам пророцтво.

– Агов, стоп, яке ще пророцтво? Про що я ще маю знати?

– Ем…Ну коли тебе не було, наш хранитель побачив дещо й особисто приїхав передати послання. Пробач кохана, я б хотів розповіти, але…

– Кляте пророцтво…

– Даяно, ну Медінуся ж все чує!– лагідно дорікнув він мені, а я лише закотила очі.

– То бачу ти вже вирішив з іменем,– образливо надула губки й відвернулася в іншу сторону.

– Ні звісно,– одразу схопився Даріс.– Пробач, не подумав запитати. Як ти хочеш назвати нашу донечку?

– Медіна,– посміхнулася я. У мене й самої це ім’я крутилося вже стільки часу в голові. Не могла тільки зрозуміти от як так, що постійно через всі найменші дрібнички для майбутньої крихітки сперечаємося, а тут одразу зійшлися в поглядах.

– Тоді вирішено. Ех…ще два місяці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍