Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Кінець відліку

Шпигунські ігри зайняли дуже багато часу. Майор Стеценко вернувся до відділка за п’ятнадцять хвилин до кінця відліку. Його наказ забезпечити офіцерів на поверсі бронежилетами та автоматичною зброєю ніхто не сприйняв всерйоз, тому він не міг стримати гніву. Полісмени повідомили, що Деканозов у розпал підготовки кинув все і поїхав до начальства.

Стеценко перевірив кабінет і тільки тоді заспокоївся. Хмельницька спала на дивані, забувши про небезпеку та руйнування кар’єри. Вона так втомилася ховатися під захистом полісменів і постійно чекати удару, що втома взяла своє навіть у стресовий момент.

Андрій обережно замкнув за собою двері і вийшов.

У нього виникла одна цікава ідея, тому він дістав мобільник і набрав Василину Гавриленко, про яку зовсім забув. Напарниця намагалася чотири рази зателефонувати, однак часу на відповідь під час розмови із начальниками спецслужб не було.

Майор сів за вільний стіл і перетелефонував.

— Ти набирала мене? — запитав він у напарниці.

— Так! — відповіла Василина.

— Щось змогла дізнатися?

— Жодної Владислави Левицької мені не вдалося знайти, однак хлопці з місцевої поліції спробували перевірити джерело поширення статті про її самогубство. Їм вдалося знайти адресу комп’ютера, з якого це зробили.

— Я людина з приземленим уявленням цього всього, — відповів Стеценко. — Поясни мені детальніше, що ви плануєте робити далі з цією адресою.

— Та нічого, бо комп’ютер власник продав ще пів року тому…

— Тоді не розумію твоєї радості.

Стеценко дивився на вхід, наче вбивця мав зайти через нього рівно тоді, коли проб’ють останні секунди відліку. Майора дуже сильно турбували навички суперника.

— У магазині, куди продали комп’ютер, власник справжній параноїк.

Останні слова напарниці змусили Стеценка зосередитися на її здогадках.

— І камери у нього в салоні також постійно працюють? — запитав він.

— Рідкісний барига. Співпрацює з бандитами й скуповує крадене. Місцеві його добре знають за кличкою Фафа. Тричі на нього нападали соратники, тож він вирішив встановити камери. Легальні угоди укладає при камері, а крадене скуповує на складі за приміщенням, відключаючи там інтернет…

— Камери зафіксували, хто приніс той ноутбук? — повторив Андрій.

— Зараз шестеро офіцерів перевіряють. Вони відклали всю свою роботу.

— Подякуємо, як спіймаємо вбивцю… — не встиг договорити Андрій.

Він опустив телефон і витріщився не стелю. Там висів сенсорний екран, на якому Деканозов часто демонстрував матеріали на нарадах для підлеглих. Матеріали транслювали на нього за допомогою вай-фаю. Разом з Стеценком водночас звернули увагу на екран ще четверо присутніх на поверсі офіцерів. Ніхто з них не міг повірити у те, що відбувалося.

— Хто ввімкнув телевізор? — крикнув Стеценко.

Ніхто на його запитання не відповів. Вслід за екраном почали світитися комп’ютери та мобільні у присутніх офіцерів. Той, хто вліз у систему, чудово знав про пересування кожного поліцейського з поверха Деканозова. Стеценко навіть не сумнівався у його здатності налякати таким трюком присутніх.

Минуло кілька секунд, а тоді тривожне біле зарево на екрані змінилося зображенням з телефона. Вбивця постав перед поліцейськими у своєму фірмовому чорному костюмі з моторошною маскою клоуна. Щоправда, з усіх присутніх його в такому вигляді бачив тільки один Стеценко.

— Хто це? — запитав один з офіцерів.

— Тихо! — перебив його другий.

З-за дверей виглянула Марина Хмельницька, і застигла у німому ступорі. Вона наче зустрілася один на один з чоловіком, який ненавидів її більше за все на світі й бажав знищити жорстоким способом. Стеценко не помітив її погляду, бо й сам не міг відірватися від екрана, з якого мав прозвучати вердикт.

Коли зображення трішки налагодилося, вбивця звернувся до присутніх.

— Умови були простими, — його голос звучав, наче у Бейна з «Темного рицаря». — Ви мусили зробити вибір ким пожертвувати, майоре Стеценко. Віддати мені своїх друзів, або дозволити прикінчити брехливу хвойду, яка краде романи. Я ваш вибір приймаю і принесу в жертву кількох ваших колег.

Зображення раптово зникло з екрану, залишивши майора з колегами із купою загадок. Молоді поліцейські дивилися на Стеценка, очікуючи наказів, але він сам був розгублений. За дверима тремтіла від страху Хмельницька, яка побоювалася навіть за ручку схопитися. Вбивця налякав її найбільше.

— Що нам робити? — запитав у Стеценка один з поліцейських.

Стеценко прокульгав до столу і підняв пульт. Він спробував відмотати назад, але екран не робив записів. Настала мить розчарування, яку перебила своїм тремтячим голосом Марина Хмельницька. Вона якось пересилила страх і наважилася запитати у майора:

— Що ви робите?

Поліцейські вперше побачили, що дівчина також чула погрози.

— Намагаюся дізнатися, чи екран щось встиг записати, — відповів Андрій.

— Навіщо? — тремтіла далі Хмельницька.

Стеценко нічого не відповів, хаотично клацаючи пальцями по кнопках.

— Майоре, цей екран не записує відео-дзвінки! — втрутився офіцер.

— Навіщо вам зображення? — продовжила Хмельницька. — Він же сказав усе, що планував. Або ви віддаєте йому мене, або він уб’є когось іншого, — вона підійшла до Стеценка і продовжила. — Я вийду сама до нього!

Присутні поліцейські подивилися на неї, не повіривши почутому.

— Не говори дурниць! — обурився Стеценко. — Мені треба знати, звідки він записав це кляте звернення, бо час пішов на секунди і хтось помре…

— Це дах поліклініки, — сказала Марина. — Звідти відкривається вигляд на книгарню «Всесвіт думок». У мене там відбувалося три презентації роману.

Стеценко впустив пульт і розвернувся до неї з серйозним виразом.

— Ти впевнена у цьому? — запитав він, схопивши дівчину за плечі.

— Три рази я там була. І ще книгу дарувала у клініці, як благодійність.

Решта офіцерів витріщилися на Стеценка, розуміючи про що йде мова.

— Там же... — спробував запитати помічник Деканозова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍