Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

40

Єва

 

—Я була впевнена, що мій батько одружується з кохання, а Лада—банальна мисливиця за грошима. Але довести це було непросто, тому я найняла детектива. І він підтвердив мої здогади: Лада не просто йому зраджувала—вона колекціонувала коханців, і не одного. Я зрозуміла, що їй потрібні тільки гроші батька, а я взагалі нічого не отримаю.

 

Треба було якось розповісти все батькові, але я не знала, як. А потім випадково побачила детектива в казино. Він не мав там бути—свою роботу він уже зробив. Я підійшла до нього й запитала, що він тут забув. А він навіть не впізнав мене! Не знав, хто його замовник.  Я сказала, що знаю все про цю справу. Що знаю замовника.

 

І тут виявилося, що детектив—повний бовдур. Він повірив мені на слово й одразу виклав, що не міг приховувати від батька правду, тому віддав йому фотографії його шльондри-нареченої з іншим.

 

Я була в шоці, але це був мій шанс. Можливість підтримати батька в цей складний момент, розповісти йому правду, стати для нього єдиною близькою людиною.

 

Я пішла до нього в кабінет.

 

Він навіть не впізнав мене. Просто холодно запитав, що мені потрібно.

 

Я розповіла йому все: що Лада його використовує, що я хотіла допомогти, що я поруч.

 

А він засміявся.

 

Гучно. Байдуже. Жорстоко.

 

« У мене немає дочки!» — сказав він. — «Повертайся на той смітник, з якого виповзла.»

 

У мене в голові не вкладалося.

 

Але це ще не все.

 

« І знаєш що?» — додав він. —« За те, що ти влізла в мої справи, ти дуже пожалкуєш. Я відправлю тебе в бордель до знайомого.»

 

Я не могла повірити, що він серйозно це говорить.

 

А потім він різко підійшов до мене, стискаючи в руці фотографії вас двох.

 

« За це ти відповіси.»

 

Він схопив мене за волосся.

 

Я не пам’ятаю, як це сталося.

 

Я побачила ніж на столі. А далі—все як у тумані.

 

Лезо ввійшло йому в груди.

 

Батько відпустив мене. Спробував витягнути ніж.

 

А коли витягнув—впав.

 

Я скам’яніла.

 

Тікати.

 

Я рвучко вийшла з кабінету—і завмерла.

 

У коридорі я побачила брюнетку, яка йшла сюди.

 

Різко повернулася назад і зачинила двері на замок.

 

Увімкнула телевізор голосніше, щоб не було чути мого дихання.

 

Вона постукала у двері.

 

Я затамувала подих.

 

А потім—тишина.

 

Як тільки та дівчина пішла, я вибігла з кабінету й кинулася до запасного виходу. Серце билося десь у горлі, руки тремтіли, а ноги майже не слухалися. Я бачила, як вона повернулася й зайшла назад у кабінет. Чорт. Вона мене бачила?

 

Я не ризикнула дізнаватися. Просто втекла.

 

До ранку сиділа в квартирі, накрившись ковдрою, немов це могло мене врятувати. Трусилася, прислухалася до кожного звуку за дверима. Очікувала, що ось-ось вони виб’ють їх і заберуть мене.

 

А потім увімкнула новини.

 

Говорили про вбивство, називали ім’я батька. Казали, що підозрюють двох дівчат.

 

Про мене — ні слова.

 

Я не знала, чи радіти, чи ще більше панікувати. Це добре чи погано? Я була в безпеці, чи це просто питання часу?

 

Ввечері зателефонували з роботи. Сказали, що сьогодні вихідний, але завтра я маю вийти на зміну.

 

Я вирішила піти. Треба було бути в курсі розслідування.

 

Наступного дня на роботі я бачила багато нових облич. Люди приходили, ставили запитання, щось записували. Але мене ніхто не чіпав.

 

Я почала заспокоюватися.

 

Але не надовго.

 

— Чому ти залишилася тут працювати? — запитав Андрій, втикаючи в неї погляд. — Батько помер, гроші тобі не світять.

 

Вона посміхнулася.

 

— Ще й як світять, — відповіла дівчина. — Я його дитина. Його єдина спадкоємиця. Він так і не одружився.

 

— Ідіотка ти, — пирхнув Льоха. — Тебе немає в жодних документах. І в заповіті теж.

 

У неї посіріло обличчя.

 

— Що?..

 

— А те. Все його бабло піде державі. Або його поділять компаньйони. А тобі… Тобі світить хіба що тюремний строк.

 

Вона не повірила.

 

— Цього не може бути! — закричала дівчина.

 

Але я її більше не слухала.  Мовчки стояла, задумавшись про щось своє.

 

Андрій і Льоха перезирнулися, а потім сказали, що нам краще повернутися на дачу, поки вони розбиратимуться з поліцією.

 

— Не треба, щоб вас тут бачили.

 

Ми поїхали, кожна думаючи про своє.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍