Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

41

Єва

 

Хлопці повернулися під ранок. Втомлені, мовчазні, з тінню недоспаних ночей під очима. Ніхто не став нічого пояснювати, всі просто пішли спати.

 

Коли я прокинулася, годинник показував полудень.

 

Спустившись на кухню, я застала Льоху й Ладу. Вони сиділи поруч, тримаючись за руки, і мило воркували, як закохані підлітки.

 

Ну, це я так просто не залишу.

 

— Ви що, тепер знову офіційно пара? — підколола я, піднявши брову.

 

Льоха, навіть не моргнувши, відповів:

 

— Ну, я ж багато чого навчився у тебе.

 

Я скептично примружилася.

 

— Наприклад?

 

— Боротися за кохання.

 

Я не знала, що на це відповісти. Досі дивно було бачити Ладу й Льоху разом після всього, що сталося. Але Льоха, здається, вже зробив свій вибір.

 

— Я пробачив Ладу, — продовжив він. — Але тепер з очей її не спущу. Якщо не дай Боже вона знову влізе в якусь аферу…

 

— Не влізу, — перебила Лада, стискаючи його руку. — І ми більше до цього не повертаємося.

 

Я зітхнула.

 

— Ну що ж, рада за вас.

 

Але думками я була вже не тут.

 

Озирнулася, шукаючи очима Андрія.

 

Льоха помітив і розгублено почухав потилицю.

 

— Він поїхав ще зранку… Але ти не переймайся. Я з ним поговорю.

 

Щось усередині мене стиснулося.

 

— Не треба, — відрізала я.

 

— Єво…

 

— Не треба, я сказала. І взагалі… було б добре, якби ви всі трохи зникли з мого життя.

 

Я намагалася говорити спокійно, але в голосі все ж прослизнуло щось надламане.

 

Льоха хитро посміхнувся.

 

— Не обіцяю. Ми ж сіамські близнюки.

 

Я закотила очі.

 

— От напасть…

 

Але все ж засміялася.

 

Пізніше я попрощалася з друзями й поїхала додому. Всю дорогу думала про одне: Андрій знову пішов.

 

І якщо це його вибір — що ж. Я приймаю.

 

______________

 

Я відкрила двері в квартиру, зайшла всередину — і завмерла.

 

Квартира була… вкрита вазонами з квітами. Я не встигла перевести подих, як помітила біля вікна Андрія.

 

Він стояв, спокійно дивився на мене й посміхався.

 

Я пирхнула:

 

— Ну тепер я точно знаю, хто навчив Ладу зламувати замки.

 

Він коротко засміявся, але не відповів. Лише підійшов і… обійняв мене.

 

Я не встигла нічого сказати, як він тихо прошепотів:

 

— Ти знаєш, що я тебе кохаю?

 

Моє серце закалатало, та я не подала вигляду.

 

— Не впевнена, — пожартувала я.

 

Андрій відступив на крок, дістав щось із кишені… і мій подих перехопило.

 

Каблучка.

 

Він узяв мою руку, надів її на палець і подивився мені прямо у вічі.

 

— Тепер впевнена?

 

Я кліпнула.

 

— Це… пропозиція?

 

— А на що це схоже? — з іронією відповів він.

 

Я зробила вигляд, що замислилася.

 

— Знаєш… мені треба подумати.

 

Андрій насмішкувато підняв брову.

 

— У тебе немає можливості думати. Я все вирішив за тебе.

 

Я зітхнула, схрестивши руки на грудях.

 

— Знову все вирішуєш за мене, так?

 

Він усміхнувся.

 

— Звикай.

 

Я похитала головою, сміючись:

 

— Ти не ту дівчину в дружини обрав.

 

Андрій наблизився ще ближче, його голос став зовсім низьким:

 

— Іншої мені й не треба.

 

Мене накрило хвилею тепла. Я подивилася на нього, на каблучку на своєму пальці, а потім знову на нього.

 

І зрозуміла, що більше його не відпущу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍