Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 55: Межа почуттів

 

Евсун стояла біля вікна, дивлячись на темне небо, і відчувала, як у грудях знову наростає біль. Скільки всього їй довелося пережити? Важко. Дуже важко. Як вона пройшла через все це? Спочатку аварія, потім втрата дитини, нескінченні операції, знущання батька, а потім те, що зробив із нею Явуз. Здавалося, сил більше немає. Але доля готувала нове випробування.

Левент хотів повідомити щось дуже важливе. Він зібрав усю родину вдома. Всі мали бути на вечері. Приїхали Емір із Тулін та Омером.

— Добрий вечір, — привітався Емір, заходячи до будинку.

Евсун ще не було.

— Я зібрав вас усіх, щоб повідомити дещо дуже важливе, — сказав Левент, стоячи в центрі вітальні.

Емір швидко обвів поглядом кімнату і відразу помітив відсутність Евсун.

— Не всі вдома, як я бачу, — кинув він.

— Усі тут, хто має знати це, — спокійно, але твердо відповів Левент.

За кілька хвилин у будинок увійшла Евсун разом із Селімом. Емір зустрів її ревнивим поглядом.

— Вибачте, ми спізнилися. Брате, що сталося? — запитала Евсун.

Левент зробив паузу, а потім нарешті сказав:

— Хтось минулої ночі прокрався в будинок і залишив листа з погрозами.

В кімнаті запала тиша.

— Що? — першою порушила мовчанку Айше.

— Я не знаю, хто це зробив і що він хоче, але цей лист був адресований нам усім. Тому я вирішив, що всі залишаються в будинку, доки ситуація не проясниться. Це для вашої безпеки.

Евсун не знала, що сказати. Жити в одному будинку з Еміром…

— Ми повертаємося до Швейцарії найближчим часом, — тихо промовив Емір, дивлячись у бік Левента.

— Доведеться трохи затриматися, — відповів той.

Після цього всі почали розходитися по кімнатах.

Евсун вийшла у сад. Їй було важко дихати в замкненому просторі будинку, переповненого напругою. Вона вдихнула нічне повітря, намагаючись заспокоїтися.

— Евсун, — почувся знайомий голос.

Вона обернулася. Це був Селім.

— Селім?

— Що думаєш про те, що сказав Левент?

— Думаю, це не настільки важливо, але брат правильно зробив, що застеріг усіх.

Раптом із темряви вийшов Емір.

Селім, побачивши його, коротко сказав:

— Ну добре, я піду. Добраніч.

Евсун теж хотіла піти, але Емір м’яко, але впевнено схопив її за руку, змушуючи зупинитися.

— Чому тікаєш?

— Я не тікаю, — відповіла вона, уникаючи його погляду.

— Тоді чому уникаєш мене?

— Я не хочу тебе бачити і чути. Це все.

— Та невже?

— Так, Еміре.

— А кого ти хочеш? Цього пройдисвіта Селіма?

— Краще вже його, — холодно відповіла Евсун.

Емір стиснув щелепу ,наближаючись до неї.

— Чому, Евсун? Що з тобою сталося?

— Ти про що?

— Ти не була такою.

— Це ти винен у всьому. Я ненавиджу тебе. Забирайся!

Вона почала бити його кулаками в груди, але він швидко схопив її руки і притиснув до себе.

— Справді хочеш, щоб я пішов? Твої губи кажуть одне, а очі зовсім інше, — його голос став хриплим.

Емір нахилився, щоб поцілувати її, але Евсун в останній момент вона  відійшла.

— Ні, Еміре. Цього разу я не поведусь.

Вона рвучко розвернулася і пішла, залишивши його одного в темряві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍