Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

розділ 14

Чорний позашляховик під'їхав до лікарні, заїхав на паркування. Водій заглушив мотор, й  з машини вийшли двоє високих молодих хлопців, які попрямували до входу в лікарню. Після того, як Артем постукав у двері, вони увійшли до палати, де лежала Катя.

Дівчина лежала на ліжку та дивилася у вікно. Її думки постійно поверталися до того злощасного вечора, який назавжди змінив її життя. Вона раділа, що втратила дитину, але водночас уже звикла до того, що вона мама. Катя піднялася й сіла в ліжку, коли почула звук дверей, що відкриваються. Її обличчя витягнулося від подиву, але одразу взяла себе в руки та відвернулася від хлопців, дивлячись у підлогу.

—Навіщо прийшли? Я ж просила вас, — вимовила дівчина, злісно глянувши на хлопців.

—Микита сказав, що ти в лікарні. Співчуваю. Як почуваєшся? — невпевнено спитав Максим.

—Нормально. Не варто було сюди приходити, — вона намагалася говорити якомога байдужіше.

—Ми розмовляли з ним. Він нічого не зробить тобі, — Артем сів на край ліжка, Катя відвернулася від непроханих гостей.

—З нами ти в безпеці, — Максим хотів взяти її за руку, але та смикнула нею й поклала її на живіт.

Ми подбаємо про тебе.

—Не думаю, що він зможе просто так дати мені спокій, у нього весілля скоро, — невпевнено говорила вона, продовжуючи дивитися у вікно.

—Зараз просто подумай про себе, — Максим з ніжністю глянув на неї.

—Про решту ми подбаємо самі. Ні про що зараз не думай, — додав Артем глянувши на друга.

—Я не хочу, щоб ви постраждали, — тремтячим голосом сказала Катя.

—З нами все буде добре, як і з тобою, — рівним голосом промовив Максим, тримаючи руки в кишенях джинсів.

—Я піду знайду лікаря, треба з ним поговорити, — Артем підвівся з ліжка, попрямував на вихід з палати.

—Я почекаю тебе тут.

—Гаразд, а ти одужуй скоріше. Ти мені потрібна, — з ніжністю промовив Артем, дивлячись на Катю, яка так і не глянула в їхній бік. Хлопець підійшов до неї та поцілував у щоку. Дівчина здивовано подивилась на нього, а той підморгнув їй, вийшов з палати. Коли хлопець пішов, Максим поглянув на неї, їхні погляди зустрілися. Від чого дівчина зніяковіла, винувато опустивши очі, нервово почала смикати пальцями ковдру.

—Навіщо прийшов? — голос дівчини злегка тремтів.

—Хотів побачити тебе, — тихо мовив він, пильно дивлячись на неї. — Але, бачу, я даремно приїхав. Моя присутність тебе дратує?

—Ні, просто… — невпевнено почала вона.

—Я піду. Зачекаю Артема в коридорі.

—Залишися, — попросила подумки Катя, але вимовити вголос вона чомусь побоялася.

Хлопець повернувся в напрямку дверей, дівчина хотіла взяти того за руку, але її долоня змогла лише торкнутися холодного простирадла. Він вийшов із палати, а Катя накрила голову ковдрою.

***

—Щось ви швидко, — промовив водій, коли Дженні сіла в машину.

—Ми з ним домовилися лише повечеряти. Але аура почала змінювати колір, у нього раптово з'явилося бажання ще трохи побути зі мною. Це говорить про те, що я мимоволі навіювала йому почуття «безпеки». У мене такого ніколи не було, мені завжди вдавалося контролювати свої почуття, емоції, дії, а з ним втрачаю контроль над собою. Боюся, якщо він ще трохи побуде поряд зі мною — витягну його душу.

—Це ризиковано та дуже небезпечно. Як ви тримаєтеся? — Поцікавився водій, дивлячись на дівчину через дзеркало заднього виду.

—Сама не знаю. Тихо, він іде. Відвези його спочатку додому, а потім відвезеш мене.

—Добре, як скажете, міледі, — відповів чоловік і завів двигун.

Микита відчинив двері й сів на заднє сидіння біля дівчини. Водій увесь час уважно спостерігав за парою. Машина рушила з місця, у тиші вони їхали хвилин десять, хлопець не витримавши, звернувся до

—Це все? Ми більше не побачимося? — схвильовано спитав він.

—Так, на цьому все. Все, що мені потрібно було від тебе, я вже отримала, — спокійно відповіла Дженні, не відриваючи погляду від виду за вікном. На вулиці було вже темно, ліхтарі освітлювали дорогу.

—Тобто ти використовувала мене? — Нахмуривши брови, він зло дивився на неї.

—Так. Це була лише суперечка. Щоправда, я мала просто взяти в тебе автограф, але мені чомусь захотілося з тобою повечеряти.

У Дженні мимо волі виникло дике бажання торкнутися руки хлопця, відчути тепло його рук. Вона не могла пояснити, звідки виникло це почуття. Адже вона вперше відчувала таке, і це її лякало.

—Суперечка? Вперше бачу таку людину, як ти. Я настільки жалісно виглядаю, що ти вирішила мене просто використати? — його голос тремтів. Він подивився у вікно, намагаючись вгамувати сльози, йому було дуже боляче. Він усе більше переконувався, що нікому не потрібен, нікому не цікавий він як людина. Про нього мріє багато дівчат, але вони мріють про того Микиту на сцені, але ніяк не про Шаповала.

—Ну, по-перше, мені було нудно, тому й погодилась на цей спір, а по-друге, — дівчина зробила паузу, а потім продовжила. — Загалом, це не важливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍