Читати книгу - "На запах м’яса"

посуд, аж гай гудів. Так плакала, благала — не виганяйте, у мене дітей двійко… Хазяїн, падла, морду скривив: «У нас порядний заклад…» Підар! А сам морожену польську свинину за свіжак видає! — Вітка насупилася. — Ей! Гілю! Ти мене слухай! Брешуть вони! Кого ти слухаєш? Та вони без грошей і не перднуть! Ти не смикайся! Усе, блін, зробимо! У нас бармен один працює… Так його матінці лікарі сказали: «Усе, тьотю, складайте ласти». А вона до Сінгапуру поїхала. Таке, каже, диво. Така країна… У лікарнях обладнання суперове, лікарі круті, ціни нормальні. Щось їй там зробили — нічого, бігає. А в нас би вже… Та кому ми тут всралися?..

— Вітко… У мене немає грошей… — розсміялася п’яна всмерть Майка.

— У мене є! — запевнила така ж п’яна Вітка. Стала рачки, поплазувала до дивана, полізла рукою кудись під оббивку, витягла на світ Божий стареньку косметичку з пістрявої тканини. Всілася з нею поряд із Майкою, відкрила, витягла жменю зелені.

— Ти зрозуміла? Три тисячі баксів! На автівку збираю. Буду розсікати… Потім… — Вітка склала бакси в косметичку, тицьнула Майці. — На!

— А-а-а… Не ти одна добра… Щас! — Майка потяглася до пуховичка, що він валявся на кріслі, дістала з кишені скручені трубочкою купюри. — Коханий дав… Мама не дала, бо нову квартиру з дідом обставляють, брехала, що геть без грошей, а коханий — щедрий…

Розправила, перерахувала, зайшлася істеричним сміхом.

— Дев’ятсот гривень…

— Суки! Кажу ж — такі всі суки, повбивала б!

— Вітко… — Майка чомусь протверезіла вмить. Глянула на подругу. — Ти мене не виженеш?

— За кого ти мене маєш, Гілю? — образилася Вітка.

Відрубалися — до вечора спали, бо у Вітки першого грудня вихідний був. Під вечір очуняли, зібрали з килима порожні пляшки, недопалки, гривні й бакси.

— Гіль… Я про Сінгапур серйозно, — Вітка ще ледь язиком совала.

— Сховай… — тоскно відповіла Майка.

Перерахувала всі свої гривні.

— Тисяча вісімсот… — прошепотіла. — Поховаєш мене. На ці гроші. Скажеш, щоби спалили. Добре? — Подумала трохи. — Ні… Знеболювального накуплю. «Но-шпи» і ще… У мене записано… Жінки в лікарні порадили…

— Ходімо, зараз купимо. Аптека за рогом. Мізки провітримо, бо щось я геть із котушок. І цигарки в мене скінчилися, — сказала Вітка. — Ти як? Не проти?

Взаємність — куди без неї. Не може людина тепло ставитися до смерті, бо і смерть до людини ставиться завжди холодно.

Майка стала лякатися слів. Варто було Вітці ляпнути «скінчилися», «фініш», «край», напружувалася, наче то про неї. Та Вітка не надокучала: зранку до ночі батрачила, уночі притягала до квартири на Воскресенці ресторанні недоїдки, усе намагалася Майку нагодувати, та Майці не ліз шмат у горло. Худла. Сиділа каменем на розкладному кріслі.

— Знову не виходила? — питала Вітка.

«Ні», — мотиляла косами Майка.

Одного дня Вітка дістала ноутбук із шафи.

— На! Хоч приколів якихось подивишся в Інтернеті. Я на ньому не вмію. Ще не навчилася.

— Навіщо тобі ноутбук?

— А крадений… За копійки продавали. Чого ж не взяти? Буду колись оголошення в ньому розміщувати.

— Які оголошення?

— Про продаж сарафанів. Я ж тобі казала. Купила швейну машинку крадену… за копійки. Колись сарафани шитиму, через Інтернет продаватиму.

Того дня Майка таки вийшла з дому. Відшукала сервісний центр «Київстара», купила модем для підключення до Інтернету, нову картку з номером для свого мобільного. От і знайшла справу. До ночі проколупалася, поки активувала послугу доступу до всесвітньої мережі, занурилася в Інтернет і не з приколів почала, набрала в пошуку — «гінекологічні онкозахворювання». Мережа виплюнула мільйон страшилок. Коли Вітка повернулася додому, Майка ледь дихала: низ живота розболівся несподівано і так сильно, ворухнутися не могла.

— Що? Зле?

— Пігулку дай… — попросила Майка.

Вітка виявилася не зі слабких. Не шарахалася від Майки, не лякалася, — прийняла і подругу, і новину про її біду, — тепер тягла неметушливо, спокійно. Не вдягала скорботної маски, не намагалася змусити робити щось на свій розсуд.

— Так, спокійно, без паніки. — Простягнула Майці пігулку, склянку з водою. — Пий… Аби ти знала, чого я через тебе навчилася…

— Чого?

— Та чого — трахатися в «Мерседесі»! Прикинь?!

— Це як? — Майці стало смішно.

— Нє, нормально? Вона ще либиться?!

— Вітка — така ти прибацана. — Майка забула про живіт. От завжди так із тою Віткою: щось як утне, і сміх і гріх.

— Сама прибацана! Ти Важу пам’ятаєш?

— А-а-а… Так он чого він тебе додому проводжав…

— Смішно їй! Думаєш, легко на задньому сидінні… Як та каракатиця, вигинаюся. Ніякого кайфу.

— Співчуваю…

— А головне — води нема!

— Якої води?

— Помитися! Блін! Паперовими рушниками… Як те курвисько…

— Чуєш… А давай я на вулиці гулятиму… Поки ви тут…

— Ні… Не хочу.

— Чому?

— Люблю екстрим… — сказала Вітка. — І холодно надворі дуже. Ти ж не виходила?

Не виходила. День минув, тиждень, другий… Вітчині жарти вже не викликали в Майки сміху. Дивилася з крісла на худу, виснажену важкою працею Вітку і раптом спіймала себе на думці, що геть не жаліє її. А чого її жаліти? Трахатиметься, сарафани шитиме, додому на море влітку поїде, а Майки вже… не буде? Чому Вітка робить вигляд, ніби нічого не відбувається? Не дратується через вічно розкладене посеред єдиної кімнатки крісло, недопалки в тарілці, брудні чашки, що Майка лишає їх у кухні на столі?.. І про матір того бармена, що її в Сінгапурі вилікували, більше не згадує? Шкода стало грошиків?.. Підла…

Під кінець третього тижня перебування в чотирьох стінах дах не витримав. Скрутилася на кріслі, вила тихо, сльози потоком…

— Не хочу… Не хочу…

Підхопилася, побігла до ванної — знайшла мотузку, так-сяк зліпила петлю, прикріпила один кінець мотузки до вішака над ванною, накинула петлю на шию… Сіла у ванну і заплакала… Там її Вітка і знайшла, коли повернулася з роботи опівночі.

— Здуріла?! — вхопила Майку за шкірку, потягла з ванної, била по щоках — розгнівалася, аж плювалася од люті.

Майка не відбивалася. Хиталася, як деревце від вітру, дивилася Вітці в очі.

— Бий… Бий… — шепотіла затято. — Хоч убий…

— Блін, а я ще хотіла її саму тут залишити! — Вітка відкрила пляшку