Читати книгу - "На запах м’яса"

пива, закурила — сиділа на килимі, на Майку не дивилася. — Ні, ну хіба не западло?..

Майчині щоки горіли, усередині тремтіло щось огидне-страхітливе. Схлипнула. Упала на килим поряд із Віткою.

— Намилилася кудись?

— Ну, так Новий рік… — роздратовано буркнула Вітка.

— Куди?

— Тобі не однаково?!

— Та кажи…

— У Карпати… З Важею. Прикинь — на халяву! Тиждень могла б кайфувати. Ти на лижах колись каталася?

— Ні…

— І я! У Карпатах зараз снігу навалило. Важа на тиждень кімнату з харчуванням зняв. У Яблуницях. А ти…

— Я… не буду більше.

— Хто тобі повірить? Геть із глузду з’їхала!

— Я не буду…

— Ця хата — не моя! Ти б тут повісилася, а мені хазяйці що казати? Хочеш, щоби мене потім мєнти тягали?!

— Я не буду! — крикнула Майка.

Вітка зиркнула на подругу роздратовано.

— Ну, не знаю… Ти сама… як?

— Краще за всіх!

— Не звалишся тут, поки мене не буде?

— Як захочу повіситися, знайду дерево!

— Ти ще мене переживеш, Гілю, — сказала Вітка. — От побачиш…

Майка не відповіла — тремтіла од ненависті: Карпати, лижі… Підла! Не хочу тебе бачити! Не хочу…

Зарилася лицем у подушку, не відізвалася, коли Вітка товкла про рулет із курятини, який поцупила для подруги на кухні. Не відповіла, коли Вітка вляглася на диван, зізналася, що Важа — перший чоловік у її житті, який турбується й допомагає, а не тільки трахає в «Мерседесі».

— Одна біда — одружений, — зітхнула. — Може, ще розведеться?.. А? Гілю! Ти спиш?

Не розплющила очей, коли вранці Вітка збиралася на роботу, совалася по кімнаті, бурчала щось.

І тільки коли Вітка вискочила з дому, розплющила очі, сіла на кріслі.

— Не хочу нікого бачити! Нікого… — повторювала затято.

Підтягнула до себе ноутбук, увімкнула й дуже сильно захотіла туди, де лагідне сонце дарує забуття, а не випалює до кісток: на Гоа, приміром. І щоби там не було людей.

Того дня і наштовхнулася в Інтернеті на білу хатинку посеред здичавілих груш. Світлину хтось зробив улітку: у сонячному сяйві біленька хата посеред зеленого буяння виглядала казковим барлогом чарівника, що в нього на даху селяться лелеки, на порозі зранку хтось лишає свіже молоко, а по обіді з лісу до огорожі приходять граціозні олені з маленькими оленятами. І ружі… І соняшники…

— За три куплю! — гарячково видихнула незнайомому дядькові на тому кінці дроту. — Якщо до Різдва…

Кинула трубку, впала на підлогу — мацала-мацала під диваном: де та Вітчина схованка?! Тільки б знайти! Зопріла, знесилилася, живіт розболівся — лягти б! — та Майка вперто продовжувала обстежувати диван. Врешті здогадалася подивитися під дерев’яним бильцем. Джекпот! Витягла стару косметичку, перерахувала — три тисячі баксів.

— Тільки б дядько погодився! — Тремтіла од незрозумілих, істеричних почуттів. Обережно поклала гроші в схованку, впала на крісло — перед очима біла хатка.

Вітка одразу помітила зміни в поведінці подруги: пожвавішала, ковтала пігулки, ішла кудись, Вітку із собою не кликала.

— Тобі краще?

— Печива купила. «Зоологічного». Захотілося.

— То їж!

— Згодом…

— Гілю… Тобі краще? — Вітка підійшла ближче до Майки, в очі заглядала. — Блін! Приємно дивитися! Може, з нами в Карпати?

— Ні, що ти… Я тут… Можна? Я… не вішатимуся.

— А я ж тобі казала… Минеться! — усміхнулася Вітка.

— Ви їдете… коли?

— Другого січня. Дев’ятого повернемося.

— Круто! — Майка напружилася, не витримала — кинула розгублений погляд на диван. Хоч би Вітка гроші не забрала!

— Дзвонитиму тобі щодня.

— Не переймайся. Я в нормі.

— Та щось ти аж занадто в нормі, — сказала Вітка. — Наркоту якусь стала пити?

— Ні…

— Не бреши! Бігаєш кудись. Очі блищать, смикаєшся.

Майка впала на крісло, відвернулася. «Їдь, їдь, їдь!» — бісилася подумки.

Другого січня Вітка рвонула в Карпати. За два дні Майка спустошила Вітчину косметичку й купила хату в Капулетцях. Ще за три дні запхала в рюкзак свої речі і вийшла з Вітчиної квартири на Воскресенці. Посеред кімнати лишилося розкладене крісло, порожні Майчина сумка й Вітчина косметичка.

Записки не лишала: хіба мертві перед живими вибачаються?..

4

В останні дні лютого Лупин хутір занесло по вікна — з теплого тапчана Майка бачила, як від важкого мокрого снігу ламалися гілки старих груш, падали на огорожу. Огорожа похилилася — і крукові не сісти: завалиться разом із нею. Кружляв над Майчиним обійстям, крукав роздратовано. Врешті знайшов місце — опустився на грушу, на уламки шиферу поміж гілок, що вони слугували дахом Ісусу і Богоматері. Сидів над іконами, крутив головою, оцінював ситуацію блискучим чорним оком. А ситуація геть без кольору. Як той сніг.

— Може, лікаря з Добриків покликати? — Горох не відходив від дівчини: здійснив спробу втечі, повернувся добровільно, сам собі наказав: «Хай одужає, потім розберемося».

Та Майка ніяк не оклигувала. Температура нормальна, не кашляє вже, але й не підводиться. Лежить на тапчані — як та нитка, годі й питати, чи здорова, — тане.

— Ти — мої ліки, — одне йому. Ох, божевільна, трясця матері… І така халепа — як прошепоче оте: «Ти — мої ліки», Горохові тієї ж миті одне жадання — як псові на сучку… Що за маячня?.. «Цілитель», твою наліво…

— Та добре… — бурмоче знічено. — Але лікаря б однаково покликати…

— Нащо? Сніг розтане — я встану, — відказує Майка. — От побачиш…

Першого березня — почув Бог Горохові мордування — сніг розтанув: сонце як продралося крізь хмари, так і зависло над Лупиним хутором, ніби його хто гвіздками до небес прибив. На ніч божа рука закривала важку чорну завісу, а зранку — блим! — знову сонце сяє, тепло несе. Пташки розцвірінчалися — за різноголосим галасом крукання не розчути.

— Весна… — Майка сиділа на ґанку, підставляла під сонце бліде лице.

— Мань… Ти як? — Толя примостився поруч, дивився на дівчину з підозрою: то плаче, то скаче, як її зрозуміти?

— Два місяці вже на хуторі… — відповіла. — Іду на рекорд. Весна…

— Мені в Капулетці треба, — попросився Горох. — Робота є… Дах підремонтувати. Зароблю трохи. Для нас…

Майка глянула на кульгавого збентежено.

— Та добре… — відповіла Толиними словами.

— Харчі… Є все. Ти їж