Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

проблемам. Тоді як медицина святкує прорив у майбутнє, вони, мамонти нашого сьогодення, приречені на повільне вмирання. Сьогодні вони з нами. Зараз ми щедрими оплесками викличемо їх на сцену, з якої вони спустяться в зал і займуть місця. Для більшості з них це перший фільм, який вони бачитимуть. Ми не виставлятимемо на продаж їхніх творів — вони безцінні. Ми не пропонуватимемо їхнього одягу — вони його потребують. Хоча надворі весна, ще не достатньо тепло. Несподівано рано відвідала вона нас цього року. Хто-зна — якби не вона, може, й не було би їх зараз із нами.

Скільки їх, нікому не відомих і непотрібних, замерзає на лавах, під парканами, у підворіттях, коли ми з вами безжурно банячимо. Ми перед ними у непоправному боргу. Ми не можемо змінити життя на землі, одначе ми в змозі допомогти цим кільком хлопцям, які зреклися всього, утворили комуну і присвятилися творчості. Аукціон — те скромне, що нам до снаги.

Ти перший, — буркає Толік. Ні, ти, — впирається Стьопа. Ні ти, — знову Толік. Не встиг Вітя розкрити рота, щоб нагадати, що головний герой я, як Стьопа підло витурив То-ліка з-за лаштунків. Толік скидався на зацькованого звіра, якому в очах написано, що вийти його змусили штурхани безжального дресирувальника Стьопи. Супроводжувані гучними оплесками, ми пройшли на свої місця в першому ряду, що їх нам показав водій оператора, — загасло світло і розпочалося кіно, чорно- біле і глухоніме, без фортеп’яна і Льоні, що зцигикав би до нього мелодію. Хоча Ігор Богданович збрехав про перший у нашому житті фільм, кожний з нас уже вічність не був у кінотеатрі. Й ось зараз ми втупилися в екран, де відбувалася дія. Ось я, ніби це не Стьопа переді мною, а смерть, що косу занесла. Поруч — Толік із Вітею, які заглядають, чи я ще віддаю, чи вже віддав душу. Ось Стьопа, в якого з лоба скрапує піт, тримає нитку, інший кінець якої у темному проваллі мого рота. Стьопині довгі, наче в оранґутанґа, руки тремтять. Коли нарешті в петлі з’являється зуб, плівка обривається, екраном мерехтять крапки, кружечки, лінії, в кінці хрестик, так ніби я справді помер і мене, нарешті, відспівано.

А тепер, мої пані і панове, — порушує мертву тишу незнайомець на ім’я Ігор Богданович, виймаючи з дбайливо розгорненого папірця нитку. На ній, наче дорогоцінний медальйон на золотому ланцюжку, висить мій жовтий зуб. Щось болісно стикається в мені, сильніше й сильніше — навколо гамір, рух, гарячкове пожвавлення, хтось із кимось перемовляється, хтось комусь телефонує. Стартова ціна сто п’ятдесят, — кричить Ігор Богданович. Двісті! Двісті п’ятдесят! Триста! Чотириста! Чотириста двадцять п’ять. Вісімсот. Дев’ятсот. Тисячу. Тисячу сто. Тисячу сто сорок. Тисячу сто сорок п’ять. Тисячу двісті. Дві тисячі. Дві тисячі раз. Дві тисячі два. Три тисячі! Три тисячі раз, три тисячі… П’ятдесят тисяч! П’ятдесят тисяч раз, п’ятдесят тисяч два. Сто тисяч! Сто тисяч раз, сто тисяч два, сто тисяч три — продано!!! — дико верещить Ігор Богданович, а його очі спалахують нестямним вогнем. Ігор Богданович щосили стукає молоточком. Мікрофон засмоктує звук, електронні кур’єри несуть його до гучномовців, і тоді гучномовці посилюють удар в десятки разів. Гуркоче грім, котиться залом звук, зараз він захлесне нас, ми затуляємо вуха, їх затуляють усі зі страху за барабанні перетинки. На місці удару утворюється діра, склянка з мінеральною водою, злякано підскочивши, падає на підлогу, вода й уламки скла розтраскуються лакованим паркетом. На щастя, — шепоче сам до себе спітнілий і сполотнілий Ігор Богданович. І коли вже несила терпіти, я зриваюся, Вітя і Стьопа хочуть затримати мене, я звільняюся з їхніх обіймів і біжу туди, де на розгорненому папірці лежить мій щойно проданий зуб…

Це Стьопа. У нових, випрасуваних під рубчики штанах і накрохмаленій білій сорочці, верхній ґудзик якої розстебнуто. Ретельно виголений і чуприна пригладжена. Стьопа не сам. Поруч хтось, кого Стьопа тримає за руку — хлопчика в шкільній формі, з ранцем на плечах і світлим скуйовдженим волоссям. Якби це була фотографія, Стьопа з хлопчиком не рухалися б — а так вони йдуть: Стьопа сягнистішим кроком, бо й сам високий, хлопчик робить два менші, хоча намагається, щоб кроки були великими, — він лише в третьому класі. Можливо, він виросте такий, як Стьопа, для чого є всі підстави. На світлофорі Стьопа з хлопчиком зупиняються, чекаючи, поки увімкнеться світло для пішоходів, тоді переходять дорогу. Вибираючи білі прямокутники зебри, наче в класиках, хлопчик заходить на подвір’я. Стьопа залишається перед брамою. Біля входу в шкільне приміщення, триповерхову споруду з високими вікнами, хлопчик обертається і махає дитячою долонею. Стьопа стоїть, хоча хлопчик давно вже зник усередині. Тоді повільно обертається і йде.

Частина третя. Між тоді і тепер

Нили зуби. Зуби нили й раніше, особливо восени, коли після жовтневого сонця починався сезон дощів та туманів, пізно світало і швидко смеркало, між ранком і вечором зависали сльотаві сутінки, дощ не припинявся і, здавалося, не припиниться ніколи, дотривавши до весни і перейшовши в квітневі зливи. Так і було б, якби не зима, що перетворювала краплі на сніг.

Почавшись раптово, ниття так само раптово закінчувалося. Він інстинктивно прикладав долоню до місця, де нило, доки приходило усвідомлення, що зуба немає.

З тридцяти двох зубів десяток розгубився на вкритій вибоїнами дорозі життя, вісім було продано з аукціонів — половина із цих восьми походила не з його рота, деякі виринали знову, їх перепродували на ebay — втретє, вчетверте, вшосте, щоразу за фантастичнішу суму, під його ім’ям та прізвищем, тоді як він нічого про це не знав.

Пішовши в самостійне плавання, його зуби осідали в гаванях музеїв та приватних колекцій, бухтах шухляд і скриньок, де затримувалися накоротко і надовго і звідки вирушали в нові подорожі. Одного можна було бути певним: вони вже ніколи не повернуться в насиджені гнізда, де колись давно з’явились на світ.

Всупереч запевненням Ігоря Богдановича, висловленим перед першим аукціоном, його роздягли до нитки, до того ж буквально, звільнивши від тягаря верхнього одягу так само, як і від пут спідньої білизни. Його шкарпетку поставили на підвищення, де вона стояла, глипаючи здивованими очима дірок на розпалене азартом товариство. Коли ударив молоток, заглушивши аукціоніста, який щосили верещав «Продано!», шкарпетка підскочила, але так і не побрижилася.

Власником другої, що була молодшою сестрою першої, став той самий анонімний покупець, який знову запропонував