Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

найвищу суму, залишивши далеко позаду решту претендентів, та й дивно було б, здобувши одну, не потрусити калиткою для повноти колекції.

Сестри-шкарпетки, бідові-красиві неповторною вродою, яку можуть мати подібні вироби потому, як їх, не шкодуючи, поносили, отримали спільного нареченого — підтоптавши, життя не стоптало їх до кінця. Одна була чорна, як вороняче крило, інша плелася русою косою. Бозна за яких обставин утративши кожна свою половинку, чіпко трималися купи. Він невимовно радів за обох, збагнувши, що вони далі й навіки разом.

Черевики виставили окремо, шнурівки окремо. Майку виставили б також, проте коли Ігор Богданович спробував її з нього здерти, вона розлізлася на жалюгідні клапті. Шуба зі штучного хутра, що нагадувала шкуру вилинялого ведмедя, перепала бізнесменові, ім’я якого вголос не називали і про якого ходили чутки, що він володіє активами та пасивами загальною сумою в кілька мільярдів і «Форбс» тільки тому не вводить його в рейтинг найбагатших людей планети, що більшу половину власності записано на підставних осіб. Коли молоточок ценькнув лунке «Так!» і мільярдер, по-молодечому легко збігши в оточенні охоронців на подіум, накинув шубу собі на плечі, звідусіль вірнопіддано захихотіли спалахи професійних фотоапаратів.

Найбільше вовтузні було навколо трусів, про які він забув, що взагалі щось подібне існує, переконаний, що давно вже обходиться без них. Труси були виставлені частинками розміром 5х5 см. Найвищу суму було викладено за квадратики, що містилися спереду, на чому їхня доля аж ніяк не закінчилася.

Власником двох квадратиків — одного спереду й одного ззаду — стала біохімічна лабораторія, про яку подейкували, що вона пов’язана з однією іноземною розвідкою. Після ретельних досліджень з-під лабораторного пера вийшло кілька колективних монографій про зв’язок сечі з творчістю, вплив амінокислот на процеси мислення і білірубіну в крові на уяву письменника.

Попит на виявлені причахлі, але ще не вмерлі сперматозоїди, що їх після реанімації вирішили продати, перевершив найзухваліші сподівання — найзаможні-ші жінки світу, великі, як написала одна газета, самиці, встигнувши лише в частині тиражу виправити скандальне «самиці» на «самітниці», тож ці великі й багаті самітниці, під вигаданими іменами і з пред’явленням фальшивих паспортів ладні були розпрощатися зі статками, аби лише завагітніти від волоцюги-письменника. Думка про це доводила їх до солодкого шалу.

Вони шукали зустрічі з ним, брали в облогу Ігоря Богдановича, спокушаючи чеками і банкнотами, перед якими Ігор Богданович не міг встояти. «Є дві обставини, від яких не варто відмовлятися, коли тобі їх пропонують, — гроші й жінки », — повчав Ігор Богданович, напосідань якого він заледве скараскався.

Не схильний довго розпачати, Ігор Богданович змовився з якимось чи то ковбоєм, чи колбоєм, який за відповідну винагороду погодився прикинутися письменником, автором неопублікованих творів «Моє життя волоцюги» і «Правдива сповідь безхатченка», але вся та подальша історія його не обходила. Люблячи увесь світ, яким той є, а в найнатхненніші миті прагнучи охопити його своїми обіймами і чуючи, як його самого розпирає від цієї любові, він не здатний був на звичайний учинок — переспати за добрі гроші. Про долю інших квадратиків він не знав.

Було продано також автомобіль. Хоча чогось подібного він ніколи не мав, в документах фігурували його ім’я та прізвище, що було справою відносною і непостійною — скільки він не перемав їх за своє життя. Було також вклеєно його світлину розміром 3х4 см, а це вже зобов’язувало.

І все одно він ні сном ні духом не відав про свою власність, яка пробігла 96 143 км, накрутивши перед тим не один цикл, що було видно зі зношеності вже замінених, до того ж, мабуть, не раз деталей. Висловлюючись образно, це був драндулет, який обекваторив Землю — разів дванадцять, може, всі п’ятнадцять, кольору кави з молоком, і в тій пропорції молока було значно більше, ніж кави — його сконструювали на світанку добробуту.

Автомобіль нагадував жука і називався фольксваґен «жук», з вибитим на моторі серійним номером та зазначеним у паперах роком складання «1957». Ймовірно, він уже побував на металобрухті, звідки його врятували, переправивши на схід, де знаходило собі застосування все.

Насправді фольксваґен належав Ігореві Богдановичу, як і геніальна ідея продати ридван з аукціону, потурбувавшись перед тим про переоформлення документів й отримання фіктивних водійських прав. Дедалі глибше вгризаючись у метал, іржа підвищувала колекційну вартість.

Сергій Володимирович також радо загнав би свій жовтий москвич, але тоді виглядало би так, ніби той, хто не має нічого і заради якого все це, володіє цілим автопарком. Це могло підірвати довіру і зруйнувати торг, понадто машину виставили на аукціон не так в якості засобу пересування, як домівку.

В ажіотажі нікого не цікавили подробиці і нестикуван -ня. Інтуїтивно збагнувши людську натуру, Ігор Богданович виставив на продаж міф. Хоча на аукціон виносилися окремі деталі, з яких він складався — від трусів до іржавого автомобіля, суми пропонувалися за вигадку в її досконалій цілості.

Ігор Богданович давно вже хотів спекатись розвалюхи, проте щойно аукціони, його геніальні винаходи, відкрили перспективу новісінького мерседеса, про який мріяв, сидячи за кермом фольксваґена-«жука». І «жук» вповні виправдав покладені на нього сподівання, так що навіть Сергій Володимирович поміняв москвич на тойоту, що марилася йому, як парубкам дівчата.

Тож про це все він не знав, лише туманно здогадуючись — навіть не так про махінації, як про те, що щось твориться в його ім’я і від його імені, не маючи до нього жодного іншого стосунку, крім палкого запевнення, буцім усе, що діється, діється для його блага. Так він побував власником фольксваґена, жодного разу в ньому не з’їздивши і не заночувавши.

До школи вони привели його разом, четверо або п’ятеро, вісімнадцятого числа, хоча навчальний рік починався першого вересня. Спохопившись ще п’ятнадцятого, у п ’ятницю, два дні, що залишались до понеділка, вони провели за роз’яснювальною бесідою.

Впевнений, що його хочуть спекатися, він допитувався «За що?», скиглив, благав, що нічого поганого не робив, аж розчулені батьки й собі розшморгалися. Ще мить — і вони передумали б, якби почуття обов’язку і відповідальності не взяло гору.

В неділю надвечір вони спромоглися переконати його, що школа — це кльово, великі дядьки і цьотки розказують дітям байки, а вони не покинуть його напризволяще, щодня відводитимуть і забиратимуть. Вночі, коли він заснув, вони продовжили бесіду вже без нього.

Каменем спотикання стала школа, з приводу чого виринуло дві думки. Для них, не звиклих до подібного розмаїття, цього виявилося чимало, можна навіть сказати — забагато.

— А покоротше, — запротестував