Читати книгу - "Останній спадок"

чи не переховує вона підозрюваного. Жінка невимушено всміхнулась їм і запевнила, що залюбки відповість на будь-які запитання, якщо панове супроводять її до магазину, бо вона, власне, саме туди й збирається. За півгодини Ірина повернулася. Нічого випитати поліціянтам не вдалося. Утім, вони й не дуже старалися виконувати дурнувате доручення начальства перевірити всіх знайомих підозрюваного.

— Незабаром випуск новин. — Ірина гортала сторінки google-пошуку. Її голос грів і неначе заспокоював. — Дивитимешся?

Я поглянув на неї, не відповідаючи. Ірина зрозуміла все без слів і зосередилася на дрібних шрифтах інтернет-статей.

— Вони знайдуть Луку, — прошепотіла, не відриваючись від екрана, вона. — Не гризи себе…

— Не знаю, що зроблю із собою, якщо він загине, — заламував до хрускоту в пальцях руки я. — Це ж Лука, розумієш? Лука!

Горло стискало лещатами, а очі затягувала тонка плівка сліз. Донедавна я соромився показувати свої сльози перед будь-ким, окрім Катерини й Луки, але зараз… зараз мені було байдуже. Якщо сльози допоможуть опанувати себе, я ладен ревіти негодованим немовлям.

— Якщо я можу чимось допомогти… — Знову погляд лише в монітор. Я запідозрив, що жінка побоювалася дивитися мені в очі, аби не почати падати в прірву відчаю разом зі мною.

— Дякую. Справді дякую.

— Дев’ята.

Ірина повела очима в кут екрана й клацнула по посиланні онлайн-трансляції. Першу частину випуску новин було присвячено політиці та подіям на Донбасі, та кадри, що замиготіли на екрані потім, повернули мене на тридцять п’ять годин назад. Знову Ілів, розтрощений автомобіль Марка й поліцейські, що сонно снували з місця на місце.

— Триває розшук Далібора Кравця та Марка Яремчука, — на екрані з’явилися наші фото, — яких підозрюють у скоєнні масового вбивства тридцяти чотирьох осіб 11 вересня в селі Ілів неподалік від Миколаєва Львівської області. Тіла знайшла оперативна група після виклику одного зі свідків.

— Імена більшості жертв встановлено та буде повідомлено найближчим родичам. — Як і в попередньому випуску, більшість ефірного часу зайняло інтерв’ю вусатого чоловіка з невеликою лисиною. — На грудях в окремих жертв вирізано схожі на релігійні символи, найбільш імовірно, язичницькі. Це дає підстави вважати, що маємо справу з учасником або ж цілим угрупованням фанатично налаштованої релігійної організації. Головним підозрюваним залишається Далібор Кравець, який перебував на місці подій під час скоєння злочину.

— Також з’явилася нова інформація щодо втечі підозрюваного з-під варти, — продовжував голос за кадром. — Це сталося під час його перевезення до відділка капітаном Кострубчуком Григорієм Олеговичем.

На екрані постало знівечене обличчя Кострубчука — зламаний і викривлений ніс, подряпини на обличчі та розпухла нижня губа. Від самого погляду на капітана в грудях щось закололо. Утечі підозрюваного з-під варти?

— Про події в Ілеві я почув, перебуваючи разом із двома підлеглими неподалік від траси на Миколаїв, тож одразу вирушив туди. Ми заскочили Кравця на місці автокатастрофи, витягли з Chevrolet і привели до тями. Оговтавшись, він почав плести нісенітниці про якісь язичницькі племена та прив’язував усі події до самогубства Максима Підгірського. — Голос поліцейського викликав таку хвилю гніву та зневаги, що я мало не загарчав. — На всі наші запитання підозрюваний відповідав нерозбірливо, здавався зляканим, переконував, що, коли ми поїдемо з ним у район Рясне-2, то спіймаємо справжніх злочинців. Кравець говорив про якісь докази його невинуватості. Я повірив підозрюваному і, порушивши наказ, вирушив у вказаному напрямку з ним і двома підлеглими, одного залишивши на місці злочину, аби той дочекався підкріплення.

Я сидів як у прострації, не бачачи жодного заспокійливого руху Ірини. Навколо не існувало нічого, окрім мене та Кострубчука.

— Це була добре спланована пастка. Щойно ми під’їхали до Рясного, на нас напали ззаду. Я відчув сильний удар по голові та знепритомнів. Мої хлопці загинули відразу. Сам же підозрюваний разом зі співучасниками зник у невідомому напрямку.

— З огляду на покази капітана поліції, — продовжив голос за кадром, — відкрито ще одне кримінальне провадження за статтею 348 Кримінального кодексу України — «Посягання на життя працівника правоохоронного органу…».

«Які співучасники?!»

— Олівія Томпсон, жінка, котра перебувала з підозрюваним у машині та нещодавно дала свідчення проти Далібора Кравця, загинула від отриманих під час автокатастрофи травм у лікарні. Медпрацівникам заборонено давати будь-які коментарі, проте відомо, що причиною смерті жінки стали черепно-мозкова травма, внутрішній крововилив через забій печінки та селезінки, а також численні переломи.

— А-а?!

Ноутбук наче перетворився на велику чорну діру, що засмоктувала всі мої думки. Я навідріз відмовлявся вірити в сказане тим убивчим голосом із новин, але сили боротись із самим собою вичерпувалися: замовк навіть мій добрий і впевнений внутрішній голос. Без його підтримки мені залишалося тільки мовчки, із розпростертими руками падати в ту чорну діру. Не було нічого. Пустка. Жінка, яку я знав іще в студентські роки, яка симпатизувала мені та яку я втягнув у на перший погляд абсолютно безпечну й невинну подорож за місто, тепер лежала мертва десь на білих простирадлах міської лікарні. Не вірилося, що більше ніколи не почую її знервований акцент.

Я затуляв вуха руками, та настирливий шепіт, що линув невідь-звідки, тільки гучнішав. Раптом я осягнув, що те шепотіння звучить не десь ззовні, а зароджується в моїй голові та розкручується з кожним сумнівом.

«Це він убив твою Олівію! Це він викрав Луку, аби ближче дістатися до тебе! Припини все заперечувати та прийми це».

Я вірив тому шепоту, приписуючи його висновки собі. У моїй голові не було нікого, окрім мене й незнайомого лихого гостя.

«Лука лежить у водостічній канаві й хапає останні ковтки повітря. Він убив його, аби вивести тебе з рівноваги, посіяти хаос у голові. І йому це вдалося. Сучий син! Поглянь тепер на себе — у тебе нікого не залишилося, крім Іри. А що ти знаєш про неї? Хтозна, може, вона вже здала тебе поліції, а зараз корчить із себе друга, вичікуючи на підмогу. А Олівія була чудова! — Я не пручався, дозволивши голосу продовжувати свій монолог. — Вона тебе не підводила, навпаки, допомогла й загинула за це. Ти приносиш нещастя всім дорогим тобі людям».

Ірина сиділа перед відкритим ноутбуком мовчки, більше не вишукуючи нової інформації. Досить із нас новин. Принаймні на сьогодні. За вікном почала густішати темрява. О 22:03 я впав на затверде для понівеченого тіла ліжко й почав слухати, як повз мене тихо пролітає у вічність час.

7

Тернопіль, Україна. 14 листопада, 2011 рік

Останні три дні Катерина лежала мовчки, так, наче хтось вищий, могутніший забороняв їй промовити бодай слово. І хоч погляд її був спрямований кудись