Читати книгу - "Останній спадок"

удалину, він однаково повнився чистою добротою. Я перевів очі на те, що колись було пишним довгим волоссям. Жінка страшно змарніла й нагадувала тепер збляклу від сонця картину, на якій проступали самі мазки-контури.

Я підійшов і взяв дружину за руку, благаючи Бога подарувати ще один день: вона, як ніхто, заслуговувала на це.

— Як ти, люба? — Голос дрижав, як хвилі на воді. Надія ще боролася зі страхом і розпачем.

Катерина продовжувала відсторонено дивитися просто перед себе, крізь білу стелю. Її груди повільно опускалися та здіймалися. Кімната тонула в напівтемряві, яку розбавляло світло лише однієї настільної лампи в куті біля ліжка. Цього було достатньо, аби бачити страждання на обличчі. На моєму обличчі. Спокій Катерини порушували лише тіні, що, ніби граючись у лови, перескакували з обличчя на груди та ноги й назад.

— Поглянь, що тобі намалював Лука.

Я підвівся з колін і витяг із задньої кишені джинсів складений учетверо аркуш. На білому тлі кольоровими олівцями був незграбно, із квадрата й трикутника, виведений будиночок. На передньому плані, широко розкинувши, ніби для обіймів, руки, стояла й щиро всміхалася жінка. Коротке волосся підкреслювало усмішку, що сяяла більше за мініатюрне сонце у верхньому куті аркуша. Навіть на дитячому малюнку серед різнобарвних акцентів щаслива мати впадала в очі першою. Біля неї був чоловік, який, також випромінюючи радість, простягав одну руку до жінки, а другу — до маленького хлопчика праворуч. Дитина тримала синю повітряну кульку завбільшки з половину будиночка. Я опустив погляд нижче та пробігся очима по єдиному слову. Його Лука повторював особливо часто, а біля матері — раз по раз.

— Поглянь, — я наблизив малюнок до обличчя Катерини, аби та змогла розгледіти, не повертаючи голови (ледь не кожен рух завдавав жінці невимовного болю).

Її зіниці ожили, зрушили з місця та зупинилися на слові «ЛЮБЛЮ». Згадуючи ті хвилини тепер, я можу заприсягтися, що Катерина стримувала сльози, проте її очі залишалися сухими.

— Я щойно вклав Луку. — Голос знову тремтів. — Він побажав солодких снів і щоб швидше одужала, бо скучив за твоїми замащеними руками, коли готувала… готуєш йому сніданок.

Спроба всміхнутися виявилася надважкою та недостатньою, аби хоч якось заспокоїти жінку. У відповідь почувся лише важкий видих. Їй було неймовірно боляче. Боляче в глибині грудей. Глибше навіть від серця, що більше не мало сил продовжувати свою роботу.

— Він… чарівний…

Попри те, що Катерина прохрипіла зовсім тихо, від докладених зусиль серце забилося частіше. Звук нагадував автоматну чергу. Я поклав малюнок на підлогу й знову вхопив Катеринину руку — не холодну, а просто-таки крижану.

— Так. Він безмежно тебе любить. Завтра ми виставимо цей малюнок у дитячому садку на конкурс. Лука сказав, що хоче, аби всі знали, яка в нього сім’я.

Губи жінки повільно розтягнулися в спробі зобразити щось схоже на усмішку. Уперше за останні три дні вона подолала беземоційний стан. Це пробудило в душі надію. А що, як це перший крок до одужання? Що, як лікарі помилились і є хоч мізерний, але шанс урятувати дружині життя? Людина ж бо не може перебувати на межі, а потім ні сіло ні впало взяти й заусміхатися після трьох днів жахливої прострації!

Я чіплявся за будь-який натяк на порятунок, а лікарі запевняли, що треба прийняти майбутню втрату.

«Не буде ніякого хепі-енду, — переконував, виносячи смертельний вирок, суддя в білому халаті. — Буде надзвичайно важко, тому краще змиритися з діагнозом і просто робити все, аби принаймні пом’якшити емоційні переживання сина. А ще краще — нічого йому поки не розповідати».

Та я вірив у помилки. Люди щодня десятки разів припускаються помилок, і я волів вірити, що тут лікарі помиляються також. Я ладен був навіть пробачити їм цю помилку, аби зрештою річ таки була в ній.

— Телефонувала твоя мама. Вона спекла вишневий пиріг. Приїде завтра, коли ми з Лукою будемо в дитсадку. Посидить. Вона теж скучила.

Скрегочучи зубами, жінка відвернула від мене голову.

— Мама купила тобі теплі рукавиці. Я бачу, ти трохи мерзнеш, то зігрієш руки. Вони такі зі сніжинками, як ти любиш. Сині. Як кулька на малюнку. Ти ж любиш цей колір, так?

Я говорив наче чужим голосом. Очі почервоніли й налилися сльозами.

— Люблю… — знову прохрипіла Катерина.

Потім замовкла, продовжуючи мовчки дивитися мені в очі. Дивитися начебто на мене, але поглядом, що протинав наскрізь, сягаючи якоїсь незнаної далечі.

— Люблю тебе… Даліборе, — промовивши моє ім’я, вона надсадно закашлялася.

— І я тебе люблю, Катерино. Тримайся, благаю! Ти нам потрібна! Куди ж ми з Лукою без тебе? Тримайся, чуєш? Ти ще маєш мене висварити, що дозволив Луці сидіти за мультиками до пізньої години. Чуєш чи ні? Він сидів до півночі! До півночі, уявляєш? Накричи на мене!

Слова обірвалися. Щоками, зігріваючи їх болючим теплом, потекли перші сльози.

Катерина продовжувала дивитися тим дивним поглядом, а груди здіймалися й опускалися дедалі повільніше. Вона знову всміхнулася, цього разу ширше й добріше. У тій усмішці не вдалося б знайти й тіні гіркоти чи болю. Нічого, окрім щирої турботи.

— Ви мої найдорожчі…

Катерина замовкла й зіпнула повітря, заходячись у німому крикові. Її очі розплющилися так широко, ніби ось-ось, викотившись з орбіт, упадуть мені до рук. З розкритого рота не вихоплювалося ні звуку, ні навіть подиху. На лиці застигла гримаса болю й жаху. Моє серце взялося кригою, а тіло затерпло.

— Ка… Катерино! — Я гадав, що кричу, проте звуки заледве вислизали з рота.

Дружина, не видаючи жодного звуку, забилась у слабких конвульсіях. Я оторопів, не знаючи, чим їй допомогти.

— Що з тобою? — навряд чи кричав, радше голосно шепотів я. — Благаю!

Очні яблука жінки раптом забігали в різні боки й за кілька секунд зупинилися. Уста зронили останній подих.

— Ні! Ні-ні-ні-ні!! Киць… ні… ні! Чуєш мене?!

Я стиснув холодну долоню дружини, сподіваючись, що це лише непритомність і біль від стискання отямить її. Потім потрусив за плечі.

— Киць, прокинься! БЛАГАЮ! ОТЯМСЯ!

Я почав заливатися слізьми.

Це не могло статися саме зараз! Чому зараз?! Чому з нею?!

— Катерино!

Раз по раз вигукуючи кохане ім’я, я трусив дужче й дужче. Це не допомагало, тож спробував ляснути долонею по щоці. Марно.

— Благаю… — Я вже не плакав — я ридав, сповнюючи кімнату відчайдушними криками.

Її вогник згас. Цього не могло бути. Це просто жахливий сон. Неправда!

— Господи… спаси її, благаю! — Я гаряче молився над тілом дружини, слухняно, як належить, складаючи руки. — Невже вона заподіяла Тобі щось погане? Урятуй її! БЛАГАЮ!