Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

ночі. — Мабуть, йому заборонено розмовляти зі мною під страхом смерті.

Вони з Роло провели ще одну ніч, намагаючись розбудити принца, смикали його за волосся, та попри те, що у дівчини від цього аж сльози навернулися на очі, вона все ж таки дала принцові кілька добрячих ляпасів. Та реакції не було. Останню годину, яку вони провели разом, дівчина просто лежала поруч із ним і вслухалася у звук знайомого їй дихання.

Тролівна-королівна прийшла до них на світанку, посміхаючись ще ширше. Дівчина була занадто виснажена, щоб згадати про веретено, доки вони йшли коридором, і нагадала лише тоді, коли двері палацу зачинилися за її спиною. Вони з Роло повернулися до свого гнізда, однак жоден з них не міг заснути. У них залишалася лише одна ніч. Після години роздумів дівчина зняла з себе одяг і натерлася снігом. Її долоні і стопи посиніли, суглоби почали боліти від холоду, але вона на те не зважала. Потім одягла найчистішу зі своїх сорочок, панчохи, свою улюблену голубу спідницю і червону камізельку, а зверху білу свитку. Вона чесала своє волосся, аж доки воно не заблистіло, а тоді заплела його у колосок, як вчила її Тордіс. Залишивши речі на Роло, який вважав її навіженою, вона взяла золоте веретено та пряжу, яку зробила напередодні, і пішла попід вікна Індейтл.

Там розчистила сніг, щоб було місце для веретена, викотила собі велику снігову кулю, на якій можна було сидіти, поправила всі свої спідниці, сіла і заходилася прясти.

Невдовзі вікно позад неї відчинилося, але дівчина не озирнулася. Вона змусила себе продовжувати прясти і навіть щось замугикала.

— На Бога! Що ти тут робиш?

То був жіночий голос, який говорив до неї північною мовою, але це була точно не принцеса Індейтл. Голос звучав так, немов це говорила людина, до того ж хтось молодий. Здивувавшись, дівчина припинила прясти й озирнулася. З вікна королівських покоїв на неї дивилася молода дівчина у голубій лівреї. На її шиї була стрічка із червоною вишивкою; надзвичайно світле волосся, майже біле, заплетене в колосок і обкручене довкола голови обручем; молочно-біла шкіра та по-північному рожеві щоки. Вона дивилася на дівчину своїми широко розплющеними голубими очима, у яких палали жартівливі вогники, і її уста розкрилися чи то у напівздивуванні, чи, може, у напівусмішці.

— О, ні! Ти теж? — сказала вона і придивилася до дівчини.

— Това? — видихнула дівчина. — Це справді ти?

Блакитні очі розкрилися ще ширше:

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — тоді її погляд впав на білу свитку, у яку вона була вбрана, і рум’янець зник з її щік. — Звідки у тебе ця свитка?

— Вона належить моєму братові, Гансові Пітерові.

— То ти, мабуть, наймолодша, дівча, маленька піка!

Това перескочила через підвіконня і зістрибнула в обійми дівчини. Вони обнімалися, цілували одна одну в щоки і плакали.

— Мені здається, ніби я тебе знаю, — в один голос сказали вони.

Це спричинило новий вибух сміху та плачу. Това хотіла дізнатися, де зараз Ганс Пітер і як він поживає; дівчина розпитувала, чому Това працює у палаці. Це питання провело Тову до тями. Звістка про те, що Ганс Пітер вдома, в безпеці, але все ще під дією чарів, засмутила її; вона опустилася на сніг поруч з дівчиною і рукою доторкнулася до вишивки на білій свитці.

— Я змінила цю вишивку, щоб Ганс Пітер зміг від неї втекти, — сказала Това. — Але до того я ніколи не чарувала, тому й не думала, що чари подіють. Я прийшла сюди, щоб його знайти, і піймалася, — вона здригнулася. — Мені здавалося, що можна повністю зняти чари, але вони й досі не дають йому спокою, — Това вказала на частину вишивки вздовж рукава. — Це закляття: «Навіть після смерті ти не будеш вільним». Тролівна хоче, щоб вони її завжди кохали, щоб думали тільки про неї.

— Ти така хороша! — дівчина взяла руки Тови у свої руки, і по її щоках покотилися сльози. — Я б теж хотіла зняти чари, але якщо ти була тут роками і тобі нічого не вдалося… — вона зітхнула, відчуваючи, як її покидає надія. — Я навіть не здогадалася, що ведмідь і чоловік у моєму ліжку — це та сама особа.

Това засміялася.

— Ганс Пітер розмовляє уві сні. Я запитувала його щось, і він мені відповідав, думаючи, що спить.

— Ага, — дівчина задумалась. — Це пояснює, чому Торст та Аскель завжди скаржилися, коли їм доводилося ділити з ним ліжко.

Това знову засміялася. У неї була весела вдача. Та водночас під її очима лягли глибокі тіні. Дівчина підрахувала, що Това служила тролям уже понад десять років. Зараз їй мало би бути десь тридцять років, хоч як би юно вона не виглядала.

— А ще ми передавали одне одному записки, — сказала Това, стишивши голос. — Коли він був людиною, перед тим, як зайти до спальні, залишав мені лист у вітальні. Я теж клала там лист для нього. Слуги про це не знали, інакше принцеса б довідалася, — вона всміхнулася. — То ти так і не знайшла свитки свого принца?

— Його свитки?

Това вщипнула біле хутро на манжеті свитки.

— Ця належить Гансові Пітерові; але у твого принца теж така є. Якби ти змінила її так, як я змінила цю, то могла б його звільнити. Однак часу обмаль. Вони одружуються завтра опівдні.

— Стривай, то це означає?.. — дівчина відчула себе більшою дурепою, ніж досі. — То саме це змушує їх змінюватися?

— А ти хіба не знала?

Дівчина лише почервоніла у відповідь, а тоді її осінила ще одна думка:

— Але як вона може шити такі чудові свитки, якщо навіть не вміє чесати вовну?

— Тролі нічого не вміють робити, — сказала Това, хитаючи головою. — Вони не творять, вони лише руйнують.

— Еразмус щось про це згадував. Саме тому вони збирають знаряддя праці, створені людьми, — дівчина ковтнула слину. — А ще я чула легенди про їхні… палаци. Роло, мій ручний вовк, говорив, що палац із льоду смердить гнилим м’ясом.

— Це правда, — сказала Това, і її ніс скривився від огиди. — Щоб побудувати отакий палац, вони ладні занапастити тисячі душ, висмоктавши з них творчі та життєві сили. Скоріш за все, цей палац