Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

В решті колгоспів району зерно із складів було розтягнуте; тягнув більше той, у кого було більше сили.

У передових частинах радянської розвідки до Желеєного прибув молодий, невисокий хлопчина, увесь у лахмітті, з автоматом. Про нього розповідали, що в селі Новоселівка біля станції Петруньки він ізсадив на ходу з автомата німецького коменданта на мотоциклі. З нього хлопці сміялися, що він такий обірваний грішне тіло світиться, але він на це не звертав уваги. Коли надвечір підоспіла частина Червоної Армії, до якої він належав, розвідник переодягнувся у військове - гімнастерку з погонами та з медалями на грудях, взувся у хромові чоботи. Після того хлопці, які сміялися з нього та шарпали за лахміття, стали йому заздрити, бо, дійсно, він був справжній герой.

Пізніше прибув польовий військкомат; розпочалася повна мобілізація населення до лав Червоної Армії. Я, незважаючи на те, що був інвалід, визнаний за статтею 93 зовсім непридатним до несення військової служби, з'явився добровільно у відділ польового військкомату, що містився на той час уже у Фенольній. На комісії мене запитали, як я себе почуваю: я відповів, що добре, один лише в мене недолік - не розгинаються чотири пальці на правій руці. Тоді мене запитали, а чи зможу я підносити боєприпаси. Я, звичайно, відповів, що зможу, і мене мобілізували до лав Червоної Армії.

А в селі на той час уже розпочалася повним ходом сівба озимих, насіння яких залишилося в колгоспі нерозграбоване, тому що населенню вистачило того зерна, яке мною напередодні приходу радянських військ було видано на трудодні. Пізніше, перебуваючи у лавах Червоної Армії, я довідався від дружини про те, що коли наступила весна 1944 року і потрібно було сіяти ярий хліб пшеницю та ячмінь, - маючи списки, кому скільки було видано хліба, нове правління запропонувало колгоспникам здати лишки зерна на посів ярових з доведенням до кожного двору, яку кількість зерна належить здати, що і було виконано. Внаслідок цього колгосп с. Желєзне був повністю забезпечений насінням озимих і Ярових культур, тоді як у решті колгоспів насіння на посів зовсім не було, й велика площа залишилася незасіяною.

Із Фенольної я разом з іншими мобілізованими із «сидором» за плечима помандрував маршем у напрямку Гуляйполя, де нас декілька місяців муштрували, після чого відправляли маршовими ротами на фронт під Мелітополь через річку Молочну.

Мене з огляду на мій фах прикомандирували до окремої 13-ї штрафної роти із званням начальника фінансових справ (він же скарбник).

До складу нашої роти входило двісті п'ятдесят військовослужбовців, серед них: ротний командир, чотири взводних, старшина, його помічник, двоє кухарів, двоє візників, що правили кіньми, секретар та я.

Під барабанний бій та звуки духового оркестру в середині жовтня 1943 року вирушили ми колоною в напрямку із Гуляйполя на Мелітополь.

Наш командир роти хотів познайомити новобранців із дією гранати РГД. Був вечір, колона наша рухалась строєм з невеликими інтервалами між взводами. Командир роти пройшов в голову колони і кинув наперед гранату РГД. Вибух чомусь затримався, а тут якраз підоспіла колона. Розірвавшись, граната тяжко поранила командира першого взводу, що йшов у голові колони, і двох рядових новобранців, яких тут же відправили на лікування в польовий шпиталь. Таким чином, не дійшовши ще переднього краю, трьох чоловік рота втратила.

Треба зазначити, що в нашій роті на 250 чоловік було лише кілька гвинтівок та автоматів, більшість людей були беззбройні. Якось ми збилися з маршруту і замість того, щоб піти на роздоріжжі вліво, пішли направо і, дійшовши до населеного пункту, довідалися у крайніх хатах, що в селі перебувають німецькі частини. Оскільки ми були майже всі беззбройні, за винятком, може, десятьох чоловік, то ми, не гаючи часу, мусили тікати з того села і йти іншою дорогою в обхід ворожих частин.

Врешті, наша рота перейшла через річку Молочну і прибула в район мелітопольських фруктових садів, де нам пізно ввечері почали видавати зброю і боєприпаси. Рота одержала два міномети, з яких один був без прицілу; десять кулеметів Дегтярьова, в яких частина дисків не крутилася, бо в механізм попав пісок (у Мелітополі піщаний грунт), 40 автоматів ППШ як із ріжковими дисками, так і з круглими. Решта особового складу роти отримала гвинтівки зразка 1896/30 року, в яких також частина затворів не діяла внаслідок попадания в них піску. Правда, несправні затвори негайно замінили. Зброя переважно була не нова, одержана з заводу, а підібрана на полі бою.

Одержавши зброю та боєприпаси, вночі ми рушили вперед, на передній край нашої оборони. Поминули фруктові сади, будинки радгоспу, стали доходити до мелітопольського шляху, аж тут задзижчали німецькі кулі. По команді: «Лягай!» ввесь склад роти ліг попід ровом біля мелітопольського шляху. Коли стрілянина трохи ущухла, почали повзводно розходитися і займати передній край оборони. В цей час відбилися від нашої роти мінометники і в темряві десь ділися. Усю ніч злітали в небо ракети, день і ніч не вщухала стрілянина. Німці давали з кулеметів черги трасуючими кулями.

На ранок знайшовся наш мінометний взвод, який став обстрілювати німецькі позиції.

В наш бік німець теж посилав міни, але вони майже ніякої шкоди нашим частинам не завдавали, перелітаючи через наші голови. Німецькі міномети били весь час по лісопосадці, де ніяких червоноармійських частин не було.

З кожним днем склад нашої роти зменшувався - кого поранило, хто, захищаючи батьківщину, наклав головою. Моїм обов'язком було збирати дані про склад частин і передавати зведення вищестоящому штабу.

Врешті через п'ять днів оборони на передньому краї з нашої роти залишилося декілька чоловік.

Командир доповів по начальству, що 101 чоловік зареєструвалися в санроті як поранені, а решта розсипалася - кого вбило, а хто відбився від своїх під час наступу. Зібравши ротне майно, трофеї, захоплені на передньому краї нашими бійцями, ящики з невикористаними патронами, повантажили ми все в брички і повезли у розташування вищого штабу. Здавши все це туди, були відправлені в тил для переформування.