Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Від'їхали від штабу десь на півтора кілометри, аж назустріч нам - колона новобранців. Виявилося, що це поповнення в кількості 150 чоловік прямує в нашу роту; а коли так, ми своїх коней повернули і поїхали знову до штабу. Коли прибули на місце, вже вечоріло. Старшина із секретарем заходилися новобранцям видавати зброю, а мене послали на кухню роздобути чого-небудь гарячого на вечерю. Хоч і знаходив я кухні, але було уже пізно і нічого в котлах не залишалося. Врешті, я в саду між рядами дерев заблудився і змушений був залізти в один з окопів і спати там, а ранком уже шукати своїх.

І от ми знову на передньому краї.

Старшина дає мені карабін і відправляє мене з новим своїм помічником до командира роти на КП, щоб помічник доповів командирові: старшина направляє мене на передній край оборони рядовим бійцем за те, що и минулої ночі нібито дезертирував з частини.

Прийшов я з ним на КП в бліндаж, командир роти дає команду: у зв'язку з тим, що новому поповненню не видали гранати, то щоб ми негайно видали новобранцям гранати. Новий помічник старшини, я і зв'язковий командира роти схопили по ящику з гранатами вагою не менше, як по двадцять п'ять кілограмів кожний, і рушили вперед. Коли ми відійшли від КП метрів на триста, німці відкрили ураганний мінометний вогонь; ми ішли врозсипну, але змушені були залягти. Поклавши ящик з гранатами поперед себе, я ліг на живіт. Міни рвалися з усіх боків, спереду і ззаду; мене поранило у підошву ноги - осколоки розтрощили плюсневу кістку. Я відчув удар по нозі, немовби здоровим молотом із двох рук. Я підповз до своїх товаришів і попросив: «Ану ж, подивіться, що в мене з ногою?». Вони відповіли, що нічого не видно. Тут пішли мимо нас танки Т-34 і КВ, згодом в тому самому напрямку полетіли наші літаки, і через кілька хвилин уже наші бійці вели полонених німців.

Оскільки іти я вже не міг, я поповз назад, де біля мелітопольського шляху коло посадки розміщувалася наша санчастина. З мене скинули лівий чобіт та зробили перев'язку; я поповз до бліндажа, де перебував останнім часом наш штаб. У бліндажі я застав лише одного секретаря Сергеєва, став жалітися на те, що мене поранено. Сергеєв відповів, що я маю завдячувати долі, мене тепер відправлять у тил, вилікують і, можливо, я залишуся живим, тим часом тут, на передньому краї кожному щодня і щохвилини загрожує смерть.

У санроті зробили мені перев'язку і відправили з іншими пораненими в санбат, який містився в саду неподалік від нашого головного штабу. Тут у брезентовому наметі, лежачи прямо на землі, дочекався я вечора. Увечері нас на машинах відправили в тил, у польовий госпіталь - кілька десятків наметів стояли прямо в степу. Моє поранення вважалося спершу легким, але пізніше виявилося, що воно тяжке, і мене відправили в глибокий тил.

Мені наклали гіпс по коліно; нога під цим гіпсовим чобітком дуже боліла. Я не міг терпіти такого болю і став прохати лікаря, щоб він дав команду розрізати на нозі гіпсовий чобіт та скинути його з моєї ноги. Він днів зо три відмовляв мені, тому що в далеку дорогу виряджати без гіпсу з таким пораненням заборонялося; але коли він побачив, що температура з кожним днем у мене збільшується і я зовсім нічого не можу їсти, він моє прохання задовольнив. Узявши мене в операційну, довго пиляли гіпс на нозі - не було відповідного гострого інструменту: врешті, через годину ногу від гіпсового чобота звільнили. Ступня в мене майже вся посиніла; її змазали якимось жиром, забинтували; коли настав день евакуації, мене та інших поранених повезли на станцію Великий Токмак і відправили в тил у товарних вагонах.

Кожний вагон був поділений на два поверхи настилом з дощок з обох боків; по 12 чоловік з кожного боку - всього 24 поранених. Двадцять п'ятий, черговий, обслуговував нас; кому води подати, кого погодувати і т. ін.

До Таганрога з Великого Токмака їхали рівно чотири доби.

В дорозі я почувався досить кепсько, майже нічого не їв і свою пайку сухарів віддавав товаришам. Врешті приїхали у Таганрог, нас винесли з вагонів і почали обробляти: в декого в ранах уже завелися черви. Ледве діждався я своєї черги, поки взяли і мене в обробку. Коли розбинтували мені ногу, випав перший осколок з рани, яка частково уже загнилася. Промили її і знову забинтували. Я гадав, що більше осколків в нозі немає, але помилився. З тиждень ми перебували у таганрозькому госпіталі. Харчували погано: перша страва - пшенична мука, заколочена в окропі, як саламаха, і ту їли через край з мисок, бо не вистачало ложок. В обід ще давали по куску смаженої риби з хлібом. Почали нас готувати в далеку дорогу. Мені знову наклали на ногу гіпсовий чобіток. У пасажирському санітарному вагоні, в якому ми поїхали далі, містилося по п'ятдесят чоловік. Всі нижні, середні та верхні полиці були заповнені пораненими. Мені випало їхати на верхній полиці аж під стелею вагона.

Із Таганрога нас відправили аж у місто Мари, у Туркменію; це за двісті п'ятдесят кілометрів від Ашхабада. Маршрут був такий: Ростов - Ворошиловград - Пенза - Куйбишев - Чкалов - Актюбінськ - Кзил-орда - Ташкент - Самарканд - Чарджоу - Мари. Їхали рівно вісімнадцять діб, зупиняючись лише на великих станціях для зміни паровоза та поповнення харчів і води. В дорозі нам щоденно видавали кожному те, що належало за нормою: зранку двадцять грамів коров'ячого масла, першу страву та чай, а також тютюн, папір та сірники; в обід - першу та другу страви; ввечері - теж одну страву та компот, і так щодня.

Прибули у місто Мари. Хто міг іти своїми ногами, той пішов у станцію, хто міг шкандибати на милицях - пошкандибав теж, а в мене, як на зло, в дорозі відмовила ліва рука: ще перед війною я її простудив, а оскільки виснажився здорово після поранення, вона мені зовсім перестала служити, і зі мною довелося санітарам носитися, як з малою дитиною. Принесли санітари мене в станцію та інших таких, як я; поклали на розіслані на підлозі ковдри. Коли прибула з госпіталя вантажна машина, нас поклали в кузов і повезли.