Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Дивлячись на них, я більше не міг думати про роботу. Очі, наче магнітом, тягнулися до їхніх фігур у однакових джинсах та картатих сорочках. Вони були настільки гармонійні разом, що здавалося, ніби світ навколо трохи приглушив звуки, аби не заважати їхній радості.

Ліда… Вона прекрасна мама. Її тепло, її турбота, її легкість у спілкуванні робили кожну мить особливою. На мить у мене защеміло біля серця. Я хотів би бути поряд. Тримати її за руку, сміятися разом з ними, відчувати під пальцями шорстку землю та аромат свіжої зелені.

Але між нами була відстань – не лише фізична, а й та, яку я сам створив. І поки вони разом саджали троянди, я стояв тут, за склом, спостерігаючи за їхнім світом, у якому мене не було.

Від роздумів мене відірвав звук повідомлення на телефоні. Відкривши його я зрозумів від кого саме. Серце гупнуло в грудях так, що на мить я подумав, ніби відчув удар в реальності, а не лише всередині. Телефон ледь не вислизнув з рук. Я втупився в екран, не в силах одразу усвідомити побачене.

Фото. Темна кімната, брудна бетонна підлога, сліди крові. І чоловік. Його обличчя побите до невпізнання, руки зв’язані, голова схилилася вперед, ніби він вже не мав сил боротися. Я не знав, чи він ще живий, але сподівався, що ні. Бо якщо живий – це означало, що вони не закінчили свої знущання над ним.

А під фото – всього кілька слів:

"Якщо не віддасиш їх – складеш компанію Ярославу."

Я вдихнув носом повітря, намагаючись взяти себе в руки. Воно віддало металом. Чорт. Чорт!

Ярослав… У голові наче заграла сирена.

Вікно. Погляд сам знайшов Ліду й Есмі. Вони, як і раніше, саджали троянди, безтурботно посміхаючись одна одній. Ліда щось говорила, махала руками, а Есмі хитала головою й сміялася. Вони були в безпеці. Поки що.

Не розуміючи, що роблю відчув, як ноги самі ведуть мене до них. Я максимально посилив охорону, але все одно хотів бути поряд, щоб контролюватиприготувала  ситуацію. 

— Чудова робота, дівчата, — скупо посміхнувся я, оглянувшись навколо.

Ліда витерла руки об джинси, залишаючи на тканині темні сліди ґрунту, й задоволено глянула на клумбу.

— Дякую, що дозволив нам тут хазяйнувати. Я намагаюся робити все так, щоб тобі не створювати клопоту.

Я ледь помітно хитнув головою.

— Про який клопіт ти говориш, Лідо? Мені приємно, що ви тут… зі мною.

Це прозвучало щиріше, ніж я планував. Відчуття домашнього затишку, яке вони привносили в цей дім, було небезпечним — надто привабливим, надто рідкісним для мене.

Я знову озирнувся навколо, намагаючись придушити тривогу. Це був несвідомий жест, але Ліда одразу його помітила.

— Щось трапилося?

Її голос змінився — тепер у ньому звучало занепокоєння.

Я на мить зустрівся з нею поглядом. Вона знала мене достатньо добре, щоб розпізнати брехню, тому я навіть не намагався говорити «все нормально». Це було б марно.

Замість цього я тихо сказав:

— Есмі, я щойно був на кухні, там Поліна приготувала смачнющі сирники. У неї є полуничне варення. Хочеш?

Дівчинка аж підстрибнула від радості.

— Мамо, можна? — запитала вона, повернувшись до Ліди.

— Можна, тільки не їж варення ложками, — усміхнулася Ліда, але в її очах ще залишалася тривога.

— Есмі, попроси Поліну, щоб вона допомогла тобі помити руки, — додав я, коли дівчинка вже бігла до будинку.

Вона кивнула, навіть не обернувшись, і зникла за дверима. Я провів її поглядом і відчув, як у грудях щось стислося. Якби ми були сім’єю...

— Дем’яне, — Ліда зробила крок ближче, її голос став тихішим. — Щось трапилося? Я бачу, що тебе щось хвилює.

Я вдихнув глибше, спробував знайти в собі хоч краплю спокою, але він вислизав, як вода крізь пальці.

Їй потрібно знати. Але як сказати це так, щоб не злякати ще більше?

Ліда стояла нерухомо, її погляд метався між моїм обличчям і телефоном, який я все ще тримав у руках. Вона, здається, не зважувалася взяти його сама, ніби підсвідомо боялася того, що там побачить.

— Лідо, я маю тобі дещо показати, — сказав я тихо, майже пошепки. — Це стосується твого чоловіка.

Її обличчя різко змінилося. Напруженість з’явилася в рисах, а в очах з’явився страх.

— Що з Ярославом? Тобі вдалося щось дізнатися? 

Я провів рукою по потилиці, шукаючи правильні слова.

— Ці покидьки прислали мені фото з погрозами.

Ліда мовчала, але її губи стиснулися в тонку лінію. Вона не ставила зайвих запитань, просто випросталася і, опанувавши себе, тихо сказала:

— Можеш показати мені?

Я знав, що це завдасть їй болю. Але вона мала право знати. Я відкрив повідомлення й простягнув їй.

— Ось.

Ліда взяла телефон обережно, ніби боялася, що він обпечеться в її руках. Подивилася. Її реакція була миттєвою.

Вона різко затулила рота долонею, приглушуючи тихий здушений зойк. Очі округлилися, на мить зупинившись на зображенні, а потім наповнилися слізьми.

— О, Боже… Що вони з ним зробили?

Голос її затремтів, слова прозвучали майже беззвучно. Вона жахнулася. Було видно, що вона не просто хвилюється за Ярослава — вона його кохає.

У мене всередині щось стиснулося. Чи мав я право ревнувати? Ні. Але від цієї думки легше не ставало.

— Лідо, — я зробив крок ближче, забираючи в неї телефон. — Я розумію, що він твій чоловік, що ти його любиш. Але ми поки нічого не знаємо конкретно. Мої люди вже займаються цим. Я дізнаюся більше, обіцяю. Не хвилюйся.

Вона мовчала, намагаючись зібратися, але її руки дрібно тремтіли.

— Дем’яне… Я просто… Я не знаю, як бути. — Вона заплющила очі й глибоко вдихнула, ніби намагалася втриматися на плаву, коли навколо піднімаються хвилі. — Ця ситуація вибила все з-під моїх ніг.

Я не став чекати. Просто зробив крок уперед і, перш ніж вона встигла щось сказати, обережно обійняв її.

— Ходи сюди.

Ліда не пручалася. Вона притулилася до мене, ховаючи обличчя в моїх грудях, її тіло дрібно тремтіло. Я заспокійливо погладив її по волоссі, відчуваючи, як її дихання поступово вирівнюється.