Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

27

Розділ 27

Вероніка

 Якого біса ти бігаєш за цією садівницею та її малявкою? Чому, з тих пір як вони перебралися до твого будинку, ти постійно шукаєш зустрічі з ними? А зараз ще й сніданки готуєш власноруч?! Це взагалі на тебе не схоже! Чому?

Хто для тебе ця Ліда? Я нізащо не повірю, що ти міг закохатися в таку простоту. Вона ж—звичайнісінька, без жодної вишуканості, без грації. Просто жінка. Вона навіть не намагається тобі сподобатися! Її сміх гучний, вона ходить босоніж по траві, ніби це найзвичніша річ у світі. Вона не звертає на тебе уваги, а ти, схоже, тільки цього і прагнеш.

А ця дівчинка? Ти ж не любиш дітей. Ти завжди уникав їх, казав, що вони галасливі, невгамовні, занадто допитливі. А тепер? Ти слухаєш її розповіді, ніби це найважливіше, що ти коли-небудь чув. Ти нахиляєшся, щоб витерти з її щоки шоколад, ти смієшся з її дитячих жартів.

Що з тобою сталося? Що вони зробили з тобою?

Схоже, їм весело втрьох. Вони сміються, їхні голоси зливаються у легку, безтурботну мелодію, що ріже мені слух. А я? Невже я тут зайва? Невже всі ці роки, всі мої старання й терпіння можна просто відкинути, як щось незначуще?

Ні. Я не збираюся поступатися своїм місцем під сонцем. Я не дарма всі ці роки витримувала примхи Дем'яна, закривала очі на його відстороненість, проковтувала образи, щоб зараз він... що? Захопився якоюсь садівницею?

Жар у грудях розгорається все сильніше. Я стискаю пальці, нігті впиваються в долоні. Ні, це не страх. Це лють. Це ревнощі.

Вона сміється. Її голос дзвенить, ніби срібний дзвіночок. Дем’ян дивиться на неї так, як ніколи не дивився на мене.

Досить.

Якщо вона думає, що може просто так прийти в моє життя й забрати те, що належить мені — вона жорстоко помиляється.

Настав час втрутитися. 

-- Коханий, -- я заходжу до кухні й одразу обіймаю Дем'яна за шию. 

Дем’ян напружується, але майже непомітно. Його руки мимоволі торкаються моєї спини, хоча погляд спрямований на Ліду, що стоїть біля столу, стискаючи чашку.

— Вероніко… — його голос звучить обережно, майже застережливо.

— Так, коханий? — муркочу я, не відпускаючи його.

Ліда мовчить, але її очі говорять більше, ніж слова. Вона робить ковток чаю, ніби нічого не відбувається, але я бачу, як її пальці напружуються на порцеляні.

— Може, ти… — Дем’ян намагається щось сказати, та я перебиваю його:

— Що, любий? Ти скучив за мною?

Його погляд зустрічається з моїм, і на мить я бачу в ньому сум’яття. Але тільки на мить. Він м’яко, але наполегливо знімає мої руки зі своєї шиї й робить крок назад.

— Вероніко, припини.

Ліда піднімає брови, спостерігаючи за нами. В її очах з’являється ледь вловима посмішка.

— Ой, які ми серйозні, — я сміюся, але в грудях неприємно холоне. — Хіба не радий мене бачити?

— Ми ж домовлялися… — Дем’ян зітхає й проводить рукою по волоссю.

— Ой, тільки не це, — я закочую очі. — Ти ж знаєш, що я не вмію грати в ці дурні ігри.

-- А я не хочу грати у твої ігри, Ніко. Припини, ми не одні. А краще ходи зі мною. Нам є про що поговорити. 

Вставши з-за столу Дем'ян веде мене за собою до свого кабінету. Цікаво про що він зібрався говорити зі мною? 

Я йду за ним мовчки, хоча всередині все клекоче. Гнів, злість, відчай — усе змішалося в одну неконтрольовану хвилю, що ось-ось накриє мене з головою. Дем’ян зачиняє двері кабінету, але я вже знаю: нічого хорошого ця розмова мені не принесе.

Він не сідає, не пропонує сісти й мені. Просто стоїть біля столу, схрестивши руки на грудях. Його погляд важкий, але не холодний. Він вагається, але я вже знаю, що він скаже. Відчуваю це кожною клітиною.

— Вероніко… — його голос хрипкий, майже втомлений. — Нам потрібно серйозно поговорити.

— Говори, коханий, — мій голос звучить гостро, хоч я намагаюся тримати себе в руках.

Він проводить рукою по волоссю, ніби це допоможе знайти потрібні слова.

— Ми не можемо бути разом. Настав час розійтися. 

Ці слова падають між нами, як камінь у воду. І тягнуть мене на дно.

Я сміюся — коротко, сухо, істерично.

— Серйозно? Просто так?

— Не просто так. — Його голос залишається спокійним.

— Це ти так вирішив?

Він зітхає.

— Вероніко…

— Ні, скажи. Це ти вирішив, чи тобі хтось допоміг прийняти це рішення?

Я не називаю її ім’я. Але він знає, про кого я.

— Тут справа не в Ліді, — відповідає він, і я майже вірю.

— Авжеж. Просто ти раптом усвідомив, що більше не хочеш бути зі мною.

Він відводить погляд.

— Я не хочу тебе більше обманювати. Наші стосунки ніколи не були справжніми. 

Це найгірше. Бо я могла б кричати, звинувачувати, ображатися, якби він брехав. Але він говорить правду. І ця правда розриває мене.

Я роблю крок назад, ніби мені потрібно більше повітря.

— Я так просто не віддам тебе. Ти мій! 

Він нічого не відповідає. І це, мабуть, найбільше злить. Та я знайду спосіб, щоб втримати Дем'яна. Обов'язково знайду. 

 

Дем'ян

День наближався до вечора. Сонце, ніби втомившись від денного шляху, неквапливо спускалося за горизонт, залишаючи по собі теплий відблиск на склі мого кабінету. День видався насиченим, і все, чого мені хотілося, – це повечеряти та лягти спати. Але перед цим я мав обов’язково дізнатися, як справи у Ліди та Есмі.

Я довго вдивлявся у вікно, спостерігаючи за ними. Ліда знімала відео для своїх сторіс, сміялася, жестикулювала, а Есмі чемно їй допомагала, час від часу підхоплюючи телефон або вказуючи на щось у кадрі. Їхні рухи були легкими, природними, сповненими життя. Я бачив, як у них горіли очі, як щиро вони раділи навіть такій простій справі, як висадка троянд.

Ці квіти мали б давно зайняти своє місце в землі, але через травму Петровича залишилися ув’язненими у пластмасових горщиках. І ось тепер вони, дві такі різні, але такі схожі дівчини, вирішили дати їм новий дім. Їхня маленька команда працювала злагоджено: Ліда акуратно виймала саджанці, а Есмі старанно засипала коріння землею. Я ледве стримав усмішку, коли побачив, як вони одночасно підняли руки, витираючи долонями щоки, забруднені ґрунтом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍