Читати книгу - "Вибрані романи"

це занадто. Ви собі зашкодите!

— А хіба ти не сказала мені, що той, хто їсть, той живе?

— Атож, але не так, як ви їсте тепер... І ви, певно, знаєте, сеньйорито, приказку: «Вечеря вбила більше людей, аніж вилікував Авіценна»[59].

— Мене не може вбити вечеря.

— Чому?

— Бо я не живу, не існую. Я тобі вже казав.

Лідувіна покликала свого чоловіка і сказала йому:

— Домінґо, мені здається, сеньйор збожеволів... Говорить дуже дивні речі... речі, вичитані з книг... що він не існує... я не можу цього зрозуміти.

— Що з вами таке, сеньйорито? — запитав Домінґо, заходячи. — Що з вами відбувається?

— Ох, Домінґо, — відповів йому Ауґусто голосом привида, — я нічого не можу змінити. Смертельно боюся лягти...

— То не лягайте.

— Ні-ні, лягти мені треба. Я не можу стояти.

— Я думаю, вам більше не треба вечеряти. Ви з’їли надто багато.

Він спробував поставити Ауґусто на ноги.

— Ось бачиш, Домінґо, бачиш? Я неспроможний стояти.

— Нічого дивного, адже ви стільки всього напхали у шлунок...

— Навпаки, баласт допомагає стояти. Річ у тому, що я не існую. Розумієш, коли я вечеряв, мені здавалося, що вся та їжа падала мені з рота наче в бездонний тунель. Той, хто їсть, той живе, Лідувіна має рацію, але той, хто їсть так, як я їв сьогодні ввечері, від розпачу, той не існує. Я не існую...

— Годі вам говорити дурниці. Випийте свою каву і чарку, щоби запхати все до шлунка й утрамбувати його, й ходімо прогуляймося. Я вас супроводжуватиму.

— Ні, я не можу триматися на ногах. Хіба ти не бачиш?

— А й справді.

— Підійди, я обіпруся на тебе. Я хочу, щоби сьогодні вночі ти спав у моїй кімнаті, на матраці, який ми постелимо для тебе, щоби наглядав за мною...

— Ліпше буде, сеньйорито, якщо я не лягатиму, а сидітиму тут, у кріслі...

— Ні-ні, я хочу, щоби ти ліг і заснув. Хочу відчувати, як ти спиш, хочу навіть почути, як ти хропеш.

— Якщо вам так хочеться...

— А зараз подай мені, будь ласка, аркуш паперу. Хочу написати телеграму, яку ти відішлеш за її адресою, коли я помру...

— Але ж, сеньйорито...

— Роби те, що я тобі сказав!

Домінґо підкорився, приніс йому папір і ручку з чорнильницею, й Ауґусто написав:

Саламанка.

Унамуно.

Ви свого домоглися. Я помер.

Ауґусто Перес

— Коли я помру, ти її відішлеш, гаразд?

— Як накажете, — відповів слуга, щоби не сперечатися більше з господарем.

Вони були вдвох у кімнаті. Бідолашний Ауґусто так тремтів, коли почав роздягатися, що не міг утримати в руках одяг, скидаючи його з себе.

— Роздягни мене ти, — сказав він Домінґо.

— Але що з вами відбувається, сеньйорито? Враження таке, ніби ви щойно побачили диявола! Ви білий і холодний, як сніг. Хочете, я викличу лікаря?

— Ні-ні, це марно.

— Ми нагріємо вам ліжко...

— Навіщо? Облиш це. І роздягни мне зовсім, зовсім. Залиш мене таким, яким привела мене на цей світ мати, яким я народився... Атож, яким я народився!

— Не кажіть такого, сеньйорито!

— А зараз поклади, поклади мене на ліжко, бо я не можу рухатися.

Бідолашний Домінґо, також нажаханий, поклав на ліжко свого бідолашного пана.

— А тепер, Домінґо, тихо й повільно прокажи мені на вухо «Отче наш», «Аве Марію» і псалом п’ятдесятий. Ось так... ось так... помаленьку й тихо... — і він подумки повторив слова молитов. — А тепер, будь ласка, візьми мою праву руку, підійми її, мені здається, вона не моя, так ніби я її втратив... й допоможи мені перехреститися... ось так... ось так... Ця рука, либонь, уже померла... Помацай, чи ще є в мене пульс... А зараз дай-но мені трохи поспати... але накрий мене, накрий добре...

— Атож, вам ліпше поспати, — сказав йому Домінґо, підбираючи край ковдри. — Це все минеться, коли ви поспите.

— Так, усе минеться, коли я посплю... Але скажи мені, хіба я коли-небудь робив щось більше, ніж спав? Аніж дивився сни? Усе це було чимось більшим, аніж туман?

— Гаразд, гаразд, перестаньте таке говорити. Усе це речі з книжок, як каже моя Лідувіна.

— Речі з книжок... Речі з книжок... А що не з книжок, Домінґо? Хіба до того, як з’явилися книги, в тій або тій формі, з’явилися оповідання, з’явилися слова, з’явилися думки, хіба до того щось було? І хіба після того, як думки закінчаться, щось залишиться? Речі з книжок! А хто не є річчю з книжок? Ти знаєш дона Міґеля де Унамуно, Домінґо?

— Атож, я щось читав про нього в газетах. Кажуть, це сеньйор трохи дивний, який має звичку говорити істини, які не мають стосунку до життя...

— Але ти його знаєш?

— Я? А навіщо мені його знати?

— Бо Унамуно також річ із книжок... Усі ми речі з книжок... І він помре, так, помре й він, помре й він, хоч йому й не хочеться помирати... він помре! І це буде моєю помстою. Він не хоче, щоб я далі жив? То він помре, помре, помре!

— Гаразд, дайте спокій тому сеньйорові, який помре, коли Бог покличе його до себе, і засинайте!

— Заснути... заснути... заснути!.. Я мислю, отже, я є. Я є, отже, я мислю... але я не існую, ні!., не існую!., матінко моя! Евхенія... Росаріо... Унамуно... — і він заснув.

Незабаром він сів на ліжку, смертельно блідий, засапаний, з чорними, нажаханими очима, дивлячись кудись за межі темряви. З рота в нього вихопився крик: «Евхеніє! Евхеніє!» Домінґо прибіг до нього. Голова йому впала на груди, й він помер.

Коли прийшов лікар, йому спочатку здалося, що Ауґусто ще живий, й він заговорив про те, щоби пустити йому кров, поставити гірчичники, але незабаром переконався в сумній істині.

— Серцевий напад, — сказав лікар.

— Ні, сеньйоре, — заперечив Домінґо, — то було нетравлення шлунка. Він повечеряв жахливо, він так не звик і ніколи стільки не їв, неначе хотів...

— Атож, винагородити себе за все, чого він не зможе з’їсти