Читати книгу - "Вибрані романи"

в майбутньому, вам так здалося? Можливо, його серце передчувало смерть.

— Я думаю, все це йшло від голови, — сказала Лідувіна. — Це правда, що він вечеряв якось дуже безладно, але ніби не усвідомлював, що він робить, і молов нісенітниці...

— Які нісенітниці? — запитав лікар.

— Ніби він не існує й усе таке інше...

— Нісенітниці? — повторив лікар крізь зуби й ніби говорячи сам до себе. — А хто насправді знає, існує він чи не існує?.. Сама людина найменше знає про своє власне існування... Якщо вона існує, то тільки для інших...

А тоді додав, підвищивши голос:

— Серце, шлунок і голова — це три окремі речі, які складають одну й ту саму річ.

— Вони складають частину тіла, — сказав Домінґо.

— А тіло — одна й та сама річ.

— Безперечно!

— Але більше, ніж ви думаєте.

— А ви знаєте, мій сеньйоре, що я думаю?

— Не знаю, але бачу, що ви чоловік тямущий.

— Я теж себе таким вважаю, сеньйоре лікарю, і не розумію тих людей, які кожну людину, яку зустрічають, вважають дурною, поки не з’ясується протилежне.

— Гаразд, отже, як я сказав, — провадив лікар, — шлунок виробляє соки, з яких утворюється кров, серце зрошує ними голову і шлунок, аби вони працювали, а голова керує рухами шлунка й серця. І тому дон Ауґусто помер від усіх трьох речей, синтез яких утворював його тіло.

— А мені здається, — втрутилася Лідувіна, — що мій сеньйор просто вбив собі в голову, що він помре, а коли комусь забандюриться померти, то ясно, що рано чи пізно він помре.

— Звичайно! — сказав лікар. — Якщо людина не вірить у те, що вона помре, то, навіть перебуваючи в агонії, вона має надію вижити. Але як тільки їй у голову закрадається найменший сумнів, що вона не зможе уникнути смерті, — їй кінець.

— Я вважаю, мій сеньйор сам заподіяв собі смерть, сам наклав на себе руки. Вечеряти так, як він вечеряв, поводитися так, як він поводився, — це усвідомлене самогубство. Він зробив так, як йому хотілося!

— Неприємності, можливо...

— І великі, дуже великі! Жінки!

— Так-так! Але, зрештою, нам нічого не залишається, як готуватися до похорону.

Домінґо заплакав.

Розділ тридцять третій

Коли я отримав телеграму, яка повідомляла про смерть бідолашного Ауґусто, а потім довідався про обставини, за яких вона сталася, я замислився над тим, добре чи недобре я зробив, сказавши йому те, що сказав у той вечір, коли він прийшов до мене порадитися щодо свого наміру накласти на себе руки. І майже пошкодував за те, що вбив його. Я подумав, що він мав слушність і що я мав би дозволити йому вирішити свої проблеми, наклавши на себе руки. І я подумав про те, а чи не варто його воскресити.

«Так, — сказав я собі, — я його воскрешу, й нехай тоді він робить із собою все, що йому заманеться, накладає на себе руки чи не накладає». І з цією думкою воскресити його я заснув.

Незабаром по тому Ауґусто прийшов до мене уві сні. Він був білий, білий, як біла хмара, і його обриси були осяяні світлом, подібним до світла призахідного сонця. Він подивився на мене пильним поглядом і сказав:

— Ось я знову тут!

— Чого ти прийшов? — запитав я.

— Попрощатися з вами, доне Міґелю, попрощатися до вічності й наказати вам, так, наказати вам, а не просити вас, аби ви написали рюман про мої пригоди.

— Його вже написано!

— Я знаю, усе вже описано. І я прийшов також сказати вам, що ваш намір воскресити мене, щоб я потім сам укоротив собі життя, є ще однією нісенітницею, є неможливістю...

— Неможливістю? — запитав його я; нагадую, що розмова відбувалася уві сні.

— Так, неможливістю! Того вечора, коли ми зустрілися й розмовляли у вашому кабінеті — ви пригадуєте? — коли ви не спали, але не як тепер, спите й бачите сон, я вам сказав, що ми, творіння художньої вигадки, як ви нас називаєте, маємо власну логіку, і той, хто нас собі уявив, не може робити з нами все, що йому заманеться, пригадуєте?

— Так, пригадую.

— А тепер, попри всю вашу іспанську вдачу, вам нічого не хочеться, правда ж, доне Міґелю?

— Ні, мені справді тепер нічого особливо не хочеться.

— Бо тому, хто спить і бачить сон, ніколи особливо нічого не хочеться. А ви й ваші співвітчизники спите й бачите сон, і вам сниться, ніби вам чогось хочеться, але насправді вам нічого не хочеться.

— Це добре, що я сплю, — сказав я йому, — бо інакше...

— Немає значення. А щодо вашого бажання воскресити мене, я повинен сказати вам, що це неможливо, що не зможете цього зробити, незалежно від того, чи ви хочете це зробити, чи вам тільки сниться, що хочете...

— Але ж, чоловіче!

— Атож, коли йдеться про творіння художньої вигадки, як і у випадку створіння з плоті й кісток, тієї людини, яку ми називаємо людиною з плоті й кісток, а не людиною художньої вигадки з плоті, чи людиною художньої вигадки з кісток, то таку людину можна породити й можна вбити, та коли ви її уже вбили, то ні, ні, воскресити її вже не можна. Створити людину смертну й тілесну, з плоті й кісток, яка дихає повітрям, дуже легко, на жаль, навіть дуже легко... убити людину смертну й тілесну, з плоті й кісток, яка дихає повітрям, дуже легко, на жаль, навіть дуже легко... але воскресити її? Воскресити її неможливо!

— Це правда, — сказав я, — неможливо!

— Але те саме, — провадив він, — достоту те саме відбувається з людьми, яких ви називаєте творіннями художньої вигадки; неважко нагородити нас буттям, либонь, зовсім неважко, і дуже легко, навіть надзвичайно легко вбити нас, але воскресити? Не було такого випадку, коли б хтось по-справжньому воскресив творіння художньої вигадки, яке справді померло. Ви вважаєте можливим воскресити Дон Кіхота? — запитав мене він.

— Неможливо! — погодився я.

— Тож у такому самому становищі перебуваємо всі ми — творіння художньої вигадки.

— А якщо ти знову мені приснишся?

— Один і той самий сон двічі не сниться. Той, хто вам присниться, і ви