Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

за тим, як баланс у Північній Європі настільки порушиться на користь СССР.

Звіт про заходи й позицію шведського уряду під час російсько-фінського конфлікту, з яким 1 квітня 1940 року виступили в другій палаті риксдагу прем’єр-міністр Ганссон і в першій — міністр закордонних справ Ґюнтер, містив таке варте уваги пояснення:

В останні дні Зимової війни, як і завжди до того, шведська сторона, коли з’являлася нагода, робила в порозумінні з фінляндським урядом дипломатичні спроби допомогти Фінляндії досягти якомога кращих умов миру. Окремо в Москві було наголошено: коли російські вимоги зайдуть так далеко, що таке врегулювання стане неприйнятним для фінляндського уряду, може з’явитися ризик того, що шведська громадська думка і ставлення західних держав вплине й на позицію Швеції.

Ми із вдячністю визнає́мо, що зусилля шведського уряду, спрямовані на врегулювання конфлікту, були похвальними, хоч ті три пропозиції посередництва не дуже відповідали реальним інтере­сам Фінляндії. Те, що прем’єр-міністр Ганссон вважав слушним видати 16 лютого комюніке, саме коли Москва висунула помірніші вимоги, справило дуже несприятливий вплив. Те, що остаточні умови миру не відповідали тим, які було заявлено через Стокгольм за основу перемовин (у них з’явився додатковий пункт про будівництво залізниці Кеміярві–Салла й передавання територій на півночі, котрий можна було витлумачити як загрозу Скандинавії), теж не викликало будь-яких дій з боку Швеції. Саме на тому напрямі, де шведський добровольчий корпус боронив інтереси Північної Європи, шведська дипломатія схибила.

Украй прикро, що лише тоді, коли вже точилися мирні перемовини, шведський уряд зазначив совєтському про ризик того, що це «вплине й на позицію Швеції», якщо не буде досягнуто врегулювання, прийнятного для Фінляндії. Висловлене в потрібний час і потрібний спосіб, таке попередження потенційно дало б ефект, дуже важливий для Фінляндії. Те саме можна сказати, і якби його було доведено до відома совєтського уряду ще до початку війни. Але якби шведський уряд бодай у лютому висловив би те попередження, що його зробив «в останні дні Зимової війни», ми, очевидно, домоглися б вигідніших умов.

Шведське ставлення до фінсько-російського конфлікту віддзеркалювало політику, сповнену суперечностей. З одного боку, пасивність шведського уряду і до, і під час війни підохочувала агресора, а з другого — Швеція підтримувала Фінляндію добровольцями й чималою кількістю військових матеріалів. А ще була чудова гуманітарна допомога. Політика, що спирається на реалії, із часом менше коштувала б і вберегла б Швецію від великих жертв.

Прем’єр-міністр Ганссон у промові влітку 1940 року захищав політику Швеції тим, що її позиція під час війни між великими державами «була наперед окреслена тими лініями, яких ми вже сторіччями дотримуємося»[32]. Після всього того, що сталося від 1939 року, мабуть, зрозуміло, наскільки сумнівним є остаточно фіксувати свою позицію, яка позбавляє керівництво держави волі дій і розкриває супротивникові власні наміри. Від часів Фридриха Великого такий спосіб дій у царині військової майстерності називається Vorausdisponieren, і таким самим фатальним він є в дипломатії.

У зазначеній промові, виголошеній улітку 1940 року, прем’єр-міністр Ганссон додав: «Ми остерігаємося такого розвитку ситуа­цції, який може перетворити маленькі держави на пішаків у якійсь комбінації великих держав». Але нейтралітет у наш час не є магічним словом, яке здатне завадити великим державам використовувати слабкість маленьких держав у своїх цілях. Швеція внаслідок своєї слабкості, яка полягала у відкрито задекларованій пасивності, теж перетворилася на пішака у грі великих держав, прямими жертвами якої стали її найближчі сусіди.

Тому, що сама Швеція, на відміну від своїх сусідів, не була втягнута у світовий конфлікт, вона має завдячувати не лише порівняно безпечному розташуванню й цілеспрямованому озброюванню, а й опору Фінляндії експансіоністським зазіханням росіян. Якби Совєтському Союзу вдалося захопити й совєтизувати Фінляндію, вихідне становище німецько-російської війни теж було б інакшим. Якби російське військо перебувало на Аландських островах і в долині Торніойокі (із загрозою покладам залізної руди), а німецьке — у Норвегії й Данії, Швеція мала би вкрай невелику свободу дій, а «наперед окреслені лінії» нічого б не важили.

Те, що цього не сталося, було заслугою фінляндських збройних сил. Унаслідок їх несподівано впертого опору, який цілковито поламав росіянам графік, СССР після двох місяців воєнних дій дійшов висновку: він мусить відмовитися від військових цілей, оголошених з призначенням уряду в Терійокі. Поза всяким сумнівом, совєтському урядові знадобилося чимало зусиль, щоб перебороти себе і змиритися з утратою престижу через відмову від власного васального уряду. Натомість СССР мав шукати компроміс, само­зрозумілою умовою якого було визнати державний суверенітет Фінляндії і її законний уряд. Зовнішню форму цієї відмови від своїх планів змалював Молотов у виступі на сесії Верховної Ради СССР 29 березня 1940 року. Як написано в «Известиях» за 30 березня, він сказав:

На початку лютого було поставлено запитання фінам про те, що треба закінчити війну. Перед тим як визначитися, ми звернулися до Народного уряду Фінляндії, щоб вислухати його думку. Щоб покласти край кровопролиттю й допомогти фінляндському народові в його важкому становищі, Народний уряд ухвалив прислухатися до нашого побажання і зробити пропозицію припинити війну... У процесі укладення миру постало питання саморозпуску Народного уряду Фінляндії, що й сталося.

Причини того, що Совєтський Союз вирішив — принаймні наразі — відмовитися від початкової мети у війні, мали насамперед військовий характер. Ударна міць механізованої Червоної армії не справдила великих сподівань, що покладалися на неї, у кампанії проти невеликої і слабко озброєної армії, яку змогла виставити чотиримільйонна нація. Блискавичного успіху не сталося, і до того ж зосередження сил на фінляндському войовищі зумовило непропорційно велике навантаження на тодішні ресурси країни, не насамкінець — на транспорт і постачання рідкого пального. Крім того, дуже дошкуляла низка політичних ускладнень. Найвагомішою була загроза інтервенції західних держав, яка поставила стосунки СССР із Францією й Англією на межу розриву. Не в інтересах Кремля було й те, що він опинився зі зв’язаними на півночі руками, саме коли німецько-російський пакт мав постати перед новими випробуваннями: анексування Бесарабії й совєтизація балтійських країн. Від січня 1940 року совєтський уряд чекав на напад Німеччини на Західну Європу, що дало б йому цілковиту волю в подальшій експансії. У разі тривання війни з Фінляндією існувала небезпека, що ці дії, спрямовані і проти Німеччини, і проти західних держав, — і які потребували ретельного готування і шукання слушного моменту — опиняться під загрозою чи затримаються і спричинять нові, непередбачувані ускладнення.

Унаслідок війни проти Фінляндії совєтизація балтійських країн затрималася на шість місяців, а Румунія дістала перепочинок, щоб завершити озброювання. Утім з міжнародного погляду якнайважливішим