Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– І фото вона вигадала?

– Стривай, - Іра нервово сміється, мружиться, розглядаючи мене. – Про яке фото ти взагалі говориш? У мене таке враження, що ми обговорюємо якісь різні моменти.

Дівчина виглядає справді збентеженою. Її голос тремтів, між брів залягла глибока зморшка. Ніби ніколи не чула про жодний знімок.

Іра, не чекаючи моєї відповіді, йде вглиб квартири. Слідую за нею, розуміючи, що доведеться витратити на розмову більше часу, ніж я розраховував. Але насправді я не можу силою вибити з неї відповіді.

– Я приносила реальну довідку, не просто фото показувала, - дівчина бурмоче, сідаючи на диван. – Якщо тобі потрібний оригінал…

– Я про те фейкове фото, на якому зображені ми з тобою два роки тому. Я не маю гадки, що ти затіяла. Але я тебе в порошок зітру, якщо ти вирішиш лізти до моєї родини. Ти це зрозуміла?

– Господи, та навіщо мені кудись лізти? Яка мені вигода від цього?

Ось цього я й не розумію.

Іра здавалася мені адекватною та розумною. Дотримувалась субординації, навіть коли я запропонував перейти на «ти». Нам часто доводилося контактувати, у дівчини виявилося кілька вигідних клієнтів, які співпрацювали з нею раніше.

Я навіть не можу вловити моменту, коли все пішло не так. Коли я вперше зголосився підкинути її додому після того, як ми затрималися на переговорах? Чи пізніше, коли наші бесіди вийшли за межі ділових і стали більш дружніми?

Я жодного разу не помітив у ній чогось дивного, ніякого відчуття підстави. Саме тому зараз я не можу знайти причини для її вчинків.

– Хочеш сказати, що моя дружина бреше? – скалюсь. Хто б переді мною не стояв, але я звик захищати свою сім'ю. Від себе не вийшло, але…

– Ну, я знаю, що ні про кого фото мови не було. Я взагалі ніяк не можу зрозуміти, про що ти.

– І скандал в офісі ти не влаштовувала?

Запитую, скануючи поглядом Іру. Шукаю каверзу. Тому що в словах Тасі я не маю сумніву. А ось гру Іри хочу розкусити, знайти ту ниточку, яка вислизає.

Я сідаю на диван, чекаю на відповідь. Іра посміхається, намотує пасмо темного волосся на палець. І дивиться так, наче я поставив дурне запитання.

– Влаштовувала, так, - погоджується, не сперечаючись хоч у цьому. – А чого ти від мене чекав, Дім? Ми ледь не переспали з тобою, а потім мене звільняють. Я розумію, у тебе в сім'ї проблеми після цього. Але це не моя проблема. Я не дозволю викидати мене як використану серветку.

– Ти нагрубила моїй дружині. Несла маячню. Мені перераховувати далі?

– І готова за це перепросити, хоч нічого не пам'ятаю. Але помилися ти, а чомусь карають мене. Це не справедливо. Чи я була проти переспати з тобою? Ні. Але чи готова я втрачати роботу через це? Нізащо. Я не знаю, що там у вас трапилося. Чому Таїсія вигадала про ці три роки. Чи два?

– Вигадала, значить?

– Не знаю. Або щось зрозуміла неправильно. Тобі розібратися у тому, що відбувається. Я розумію, що я і твоя дружина – величини непорівнянні. І ти маєш право вірити їй, звичайно. Просто ти впевнений, що вона сама не має причин придумати таке?

– Наприклад?

– Я не знаю, що в неї в голові коїться. Хоче, щоб ти більше шкодував і доводив щось? Пробудити в тобі почуття провини? Або виправдати якоюсь нісенітницею те, що вона й раніше хотіла від тебе піти.

– Продовжуй. Як бажання піти від мене в'яжеться з тим, що ти брешеш про наш довгий зв'язок і вагітність від мене?

– Від тебе? Господи, Дім, я не збираюся вішати на тебе дитину. Це було б дурістю з огляду на наш провальний єдиний раз. Та Таїсія... Не знаю. Може, шукає привід, щоб тебе не пробачати? Просто я знаю, що якби я мав коханого чоловіка. І він оступився... То я не стала б просто втікати, а постаралася зберегти сім'ю. Але ж це я.

А Тася втекла, так. Так швидко, що наздогнати все не виходило. Ховалася від мене і не хотіла розмовляти. Не давала навіть примарної надії, що я зможу все виправити.

У словах Іри є сенс, якщо дослухатися. Зіставити всі прогалини, поглянути на ситуацію з іншого боку. І хоч на мить подумати про те, що Тася давно хотіла все закінчити…

Я міг би повірити в це. Якби вибрав за дружину когось на зразок Іри. Але в мене – Тася. Світла, кохана та досконало вивчена Тася, чиї думки я знаю наперед. І твердо впевнений у кожному її слові.

– Я не кажу, що має рацію, - Іра хитає головою, накриваючи долонею моє стегно. – Але ти спитав і…

– Руку прибрала.

– Що?

– Руку. Забрала. Я сам можу це зробити, але тобі буде боляче.

– Господи, Дім, я тебе не впізнаю, - показово відсмикує долоню, відсувається від мене. – Ти ніколи не був таким.

– А ти мене й не знаєш. Ти лише влаштувала балаган, який тепер розгрібатиму я. Я не маю причин грати перед тобою джентльмена. Відповідай мені на останнє запитання. А потім я піду.

– Добре, став його.

Я сам рухаюся ближче до дівчини, помічаючи у її погляді розгубленість та нотку страху. Добре, може тепер Іра перестане ламати комедію. Ловлю її зап'ястя, стискаю, смикаючи на себе.