Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Розділ 36

Розмова з мамою перевернула моє життя з ніг на голову. Точніше не з мамою, а з рідною тіткою, бо я виявилася донькою її старшої сестри, котра померла при пологах. Мій тато відмовився від мене ще до народження, тож ніхто не знає де зараз він і навіть як його імʼя та прізвище. Зі слів моєї не мами, бабуся заставила її забрати мене до себе і виховати як рідну доньку. Пригрозила, що забере квартиру і залишить їх на вулиці, якщо та не згодиться. Вона звісно погодилася, бо втрачати фінансову підтримку бабусі не хотіла. А ще я дізналася, що моя екс-мама люто ненавиділа свою сестру, бо вважала, що її в сімʼї люблять більше за неї. Ну, на мені вона відігралася сповна, тож можна сказати помстилася ...

Такої правди я не чекала, як і не чекала, що жінка котру я все життя називала мамою і любила, поливатиме мене брудом і звинувачуватиме в тому, що я руйную життя її Ланочці. Не знаю, що там їм обидвом розповів Роман про наші справи, але як Лана так, і Ольга Олексіївна чомусь переконані, що це я затягую процес розлучення і відмовляюся все вирішувати без судової тяганини. Молодець, вміло налаштував проти мене всіх. Хоча насправді їх і налаштовувати особливо не треба було. Вони й так ніколи мене не підтримували. Попередня версія мене вже давно б зламалася від такої шаленої навали емоцій та неприємної правди, але нова Марта набагато сильніша. Вона обовʼязково впорається з усім і буде щасливою. Точно буде. 

Викликаю таксі і їду в готель. По дорозі потрапляю в довжелезний затор, який наче спеціально для мене підлаштований, щоб я занурилась в себе і подумала. Уявляю свою справжню маму і дуже шкодую, що бабуся перед смертю не розповіла мені правду. Тепер мені не має від кого дізнатися якою моя мама була насправді, що любила, чим захоплювалася, як виглядала. Цікаво чи збереглися десь її фотокартки?

— Приїхали, — з роздумів вириває мене таксист і паркується біля готелю.

Я виходжу з автівки і надвечір'я приємно лоскоче вітром мою шкіру, від чого на руках виступають дрібненькі сироти. Мені не холодно і не хочеться підніматися в номер, тому вирішую спуститись у сквер неподалік. Беру велику бельгійську вафлю у вуличній кавʼярні і сідаю на лавку у максимально віддаленому куточку скверу. Швидко справляюся з вафлею і подумки переконую себе не брати добавки, бо останнім часом я їм як слон. Знаю причину, та все ще ніяк не звикну до свого стану. Відколи дізналася про вагітність вперше усвідомлено кладу руку собі на живіт. Цей невинний жест запускає якусь дивну реакцію всередині мене. Я спочатку усміхаюся, а потім плачу і знову усміхаюся. А головне, що я чітко розумію, що хочу цю дитину і готова сказати про це Данилу. Він і це маля — відтепер моя все.

Повертаюся в готель і без пояснень беруся збирати рюкзак. Поїду до Данила прямо зараз. 

— Марто з тобою все добре? — шокована моєї поведінкою подруга.

— Ага, — кладу в рюкзак зарядку для телефону та косметичку. Йду в ванну в пошуках своєю улюбленої розчіски.

— Що ти робиш? — подруга йде за мною слідом. Не розуміє, що відбувається.

— Єво, будь ласка, глянь чи є квитки на вечірній потяг у Львів і нічого мене не запитуй. Коли я повернуся, то сама все тобі розкажу. Чесно-чесно! — обіймаю подругу.

— Обіцяй, що постійно будеш на зв'язку і якщо тобі стане зле, то ти напишеш мені, — просить Єва. 

— Обіцяю! — відповідаю подрузі. Єва вагається і бачу, що не сильно схвалює мою ідею, але все ж таки бере мені квиток і вже за півтори години я сиджу в інтерсіті на Львів.

З поїзда пишу Данилу, що подзвоню йому завтра вранці, бо сьогодні маю позапланову вечірню зйомку в студії. Той наче відчуває, що я кажу неправду, бо одразу скидає мені декілька голосових повідомлень. Питає чи нічого в мене не трапилось чи це не через мого колишнього, чи не образив часом він мене чимось. Його поведінка мене так розчулює, що я ледве стримуюся, щоб не зізнатися. Але ж тоді сюрприз не буде сюрпризом.

Виходжу з ранкового потяга, замовляю таксі і їду до Данила в офіс, бо його домашньої адреси в мене не має. Уявляю як Данило здивується і зрадіє мені, а потім обійме та поцілує так, як вміє тільки він. 

На рецепції мене не хочуть пропускати, бо жодного разу не бачили мене тут раніше. Я їх розумію, але не здаюся. Показую їм наші спільні з Данилом селфі і цей аргумент діє на охоронця і він таки пускає мене всередину. Я піднімаюся на потрібний поверх, знаходжу потрібні двері і не звертаючи уваги на хлопця, який щось говорить мені у спину, забігаю у кабінет Данила. Від побаченого застигаю на місці. Кліпаю n-кількість разів підряд, як лялька, яку ворушать в різні сторони, щоб побачити як вона відкриває і закриває очі. Гидке відчуття. 

— Даня любить червоний, але тобі він не пасує, — білявка в одній білизні зістрибує зі столу і підходить ближче до мене. Вивчає та оцінює мою сукню і мене. 

— А тобі пасує? — через силу заставляю себе відповісти. На ній білизна такого самого кольору як і моя сукня. Більш невдалого співпадіння годі собі й уявити. 

— Можеш зачекати і запитати в Дані чи пасує мені, — зухвало відповідає дівчина. — Я Марина, його наречена, — протягує мені руку для знайомства.

Я ігнорую цей жест. Тримаюся з останніх сил, щоб не розплакатись перед нею. Вона не варта моїх сліз. Він не вартий … Тепер я розумію, які справи так довго тримали Данила у Львові і чому він не запрошував мене до себе. Гримаю дверима кабінету і біжу до ліфта. В очах різко темніє і я обпираюся на стіну, щоб перевести подих. 

— З вами все гаразд? — питає хлопець, який мені щось казав у спину, коли я бігла у кабінет Данила. Я так і не почула, що саме він хотів сказати, але зате побачила предостатньо. Мене знову зрадили і цього разу болить в рази сильніше …

— Так, я в нормі, —  намагаюся усміхнутися. Хлопець продовжує стояти поруч і проникливо дивитися на мене. 

— Я Микита, помічник Данила Вікторовича, — представляється. —  Якщо у вас щось термінове, то ви можете зачекати його в мене в кабінеті. Він буде з хвилини на хвилину. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍