Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"

Айза насупила брови. Вона не відчувала жодної зайвої присутності. Певно, все не було так погано – дух не захопив її думки і свідомість, як попереднього разу, а тільки завдав фізичного болю. Із цим вона могла мати справу. 

 – Зі мною все гаразд, – зрештою відізвалася вона. – З головою, я маю на увазі, – доповнила вона, коли Тесей кинув швидкий, але від того не менш виразний погляд на її пальці. 

 – Та все ж, – не відступав Тесей. – Він не мав би завдати тобі аж такої шкоди. Це просто дух – і до того ж знешкоджений. 

Айза пожувала губу. Вона знала, у чому була річ – звісно, знала. Але чи варто було про це розповідати Тесеєві?.. З іншого боку, він відкрився їй, і Айза могла би зробити те саме. 

 – Це… Давня історія. Я ж говорила тобі, що в мене сильніша реакція на духів, ніж у більшості людей. 

 – Я помітив, – скупо відізвався Тесей, забинтовуючи їй останнього пальця. Після цього він піднявся на ноги і обперся на стіл, складаючи на ньому ж руки. Погляду він не відривав від Айзи. – Але ж мусить бути якась причина, так? 

 – Так, – нарешті з зітханням сказала Айза. Вона покрутила своїми забинтованими пальцями, потім відкинулася на спинку стільця. – Я ж говорила тобі, що у мене є молодший брат? 

Тесей кивнув, але розуміння на його обличчі поки не з’явилося. Айза відвела погляд і втупилася у невелике віконце, куди потрапляли останні промені сонця. Скоро доведеться запалити кристали та свічки. Перед її поглядом стояв вже не шматок помаранчево-рожевого неба, а така ж помаранчева, пожовкла трава. 

 – Кітові тоді було п’ять. А мені тринадцять. В нашому селі, знаєш, восени роботи ніколи не бракує. Потрібно і жито жати, і збирати урожай, і глядіти за тваринами… Але мене зазвичай залишали в хаті – слідкувати за Кітом, поки мати зайнята. Лін і Таві довіряти у цьому не можна – надто вони… – Айза не змогла стримати легкої посмішки. – енергійні. І зазвичай з ним бавилася я. 

Айза пам’ятала і досі, як це постійно бувало – вона брала Кіта, і вони разом йшли на луг за їхнім домом. Він був закинутий, і їм не казали заходити далеко – бо духи блукають, мандрівні торговці тільки і чекають шансу їх вкрасти, а вовки кожні кілька хвилин виходять із лісу. 

Певно, саме через це нагромадження брехні, через цю її вежу, що матір Айзи звела у намаганні її вберегти, вона й зігнорувала усі її застороги – бо торговців у Малих Жабках не було зроду, та й лісу, де могли би ховатися вовки, не було видно на довгі милі навколо. 

А духи.. що ж, тоді Айза вважала, що це чергова вигадка матері. 

 – Ми сиділи на галявині, і я відволіклася всього на кілька хвилин. Справді, всього на кілька – я тоді якраз вперше змогла начаклувати кульку у руці… – Айза розпачливо видихнула. Ці маленькі кульки магії, якими бавилися усі діти без винятку, досі змушували її сіпатися. – І Кіт відійшов від мене. Пішов подивитися щось в траві. Я не дуже звертала уваги – ми ж були там десятки разів раніше. Раніше все було нормально. Але, мабуть, через ту кульку… Через цю магію пробудився дух. Він там довго лежав – могили вже давно не було видно. Певно, не менше кількох сотень років. 

Тесей зовсім трохи розширив очі. Звісно, тепер історія зовсім не видавалася веселою. Певно, важко уявити щось гірше, ніж поєднання двох дітей і лютого духа, що раптом постав на якомусь забутому капищі. 

 – Що трапилося далі? – повільно запитав він, підсуваючись до неї трохи ближче. Айза спробувала говорити далі відсторонено, не заглиблюючись у те, що вже сталося. Зрештою, вона вже нічого не могла змінити – тільки пожинати наслідки. 

 – А як ти думаєш? – з гірким смішком відізвалася вона. – Дух спробував захопити Кіта. Він… ледь не помер. Але тоді я спробувала сирою магією вигнати його і… це, очевидно, не пройшло добре.

Айза скривилася. Присутність духів вона завжди відчувала добре – як її батько, якому на дощ завжди ломило кістки. Вона відчувала, бо часточка того холоду і досі пульсувала у її жилах разом із кров’ю та магією – щоправда, після незрозумілих дій пані Серпик у набагато меншій кількості. 

 – Але як… Як ти тоді взагалі чаклуєш? 

Айза стиснула губи. Про це вона теж не любила згадувати. 

Водночас вона розуміла здивування Тесея – більшість людей після того, що зробила Айза, не змогли би і іскру витесати з пальця, навіть з усіма стараннями. Але їй пощастило. 

 – Я й не могла спершу. Але наступної зими підхопила лихоманку, і від жару окови духа стали слабшими. Магія вирвалася, щоб допомогти мені одужати. 

Айза й уявити собі не могла життя, у якому вона не могла чаклувати. Її магія була настільки ж невід’ємною частиною її самої, як руки, ноги чи розум, і без цього вона вже не була би Айзою Ялівець, а була би кимось іншим і невідомим. Тож Айза радо би перенесла і три лихоманки, якби це потрібно було для того, або повернути її чари назад. 

А ось Кіт… Йому лихоманка би не допомогла. Його, навпаки, мати оберігала так ревно, наче найменший вітерець міг його вбити. Та, зрештою, десь так воно і було. 

 – А Кіт… Він заснув після того і не прокидався. Ми намагалися його розбудити три дні, і батько з матір’ю повсюди шукали цілителя.

Тесей помітив, що лице Айзи загострилося, на ньому з’явився якийсь новий, жорсткий і майже жорстокий вираз.