Читати книгу - "Молоко з медом"

Саму, вагітну, без допомоги, без підтримки. Це не був страшний сон, якесь видіння, сумніви, щось, чого ми часом боїмося, але що ніколи в житті не стається. Це було насправді.

Раптом Лінка зрозуміла, що десь углибині душі, аж дотепер, вона весь час сподівалася, що він до неї повернеться. Що вона лише так казала, наче змирилася. А насправді… Узяла до рук маленьку дерев’яну фігурку, колись ним подаровану. Три мудрі мавпочки. Нащо я їх досі тримаю? І раптом відчула ненависть до мавпочок. Дурні почвари! Одна не бачить, друга не чує, третя нічого не каже! Так, як і вона! Не бачить, що це справді кінець! Не чує дурості власних думок, які нашіптують їй, що, може, колись усе зміниться! А передусім нічого не каже. Блін, вона йому навіть сцени не влаштувала! Лінка раптом відчула, що мусить знищити мавпочок. Просто мусить. Ударила фігуркою по столу, але, звісно, від стільниці відпорснула фарба, а фігурка залишилася неушкодженою. Лінка голосно вилаялася. На щастя, удома нікого не було, мама щойно подалася до крамниці. «Треба їх спалити, — подумала Лінка. — Причому негайно!» Вийшла на балкон і спробувала підпалити фігурку сірниками, але було вітряно й холодно. Ех, марна справа! І раптом сяйнула думка. Сміттєпровід! Так, ось, де ваше місце! Вийшла із квартири й роззирнулася, на щастя, жодної цікавської сусідки поблизу не було. Газети. Газети й сірники! Лінка відкрила сміттєпровід, вкинула кілька газет, вогонь шугонув догори, ніби тільки й чекав, щоб пожерти дурні фігурки! Укинула мавпочок до вогню й постояла, доки ті згоріли. Дерево швидко спалахнуло. Коли від мавпочок залишилися обгорілі кукси, Лінка все, разом із попелом, скинула вниз.

— Ідіть під три чорти, бісові мавпи! — голосно проказала Лінка й знічено повернулася додому, бо в будинку засмерділо смаленим, і вона злякалася, щоб хтось із сусідів, бува, не зателефонував пожежникам.

Їй трохи полегшало, але не надто. Не настільки, щоб вона заспокоїлася. Цього було замало. Треба знищити щось іще. Усе знищити. Усе, що їх колись єднало. Лінка почала роззиратися довкола кімнатою й викидати із шухляд усе, пов’язане з Адріаном. Чому вона додумалася до цього лише тепер?

Його кляті мейли з Лондона.

Подерла на клапті й викинула до смітниці.

Фотографії. Усі їхні спільні фотки.

Ще дрібніші клаптики.

Перстеник, якого вона колись злякалася, чи не на заручини він часом, але виявилося, що то лише так собі, щоб просто носити.

Мало не жбурнула його у вікно.

А потім подумала, що це погано. Що хтось знайде й надягне і, може, матиме погану карму? Авжеж, краще спустити його в унітаз.

Паскудний кардамон до кави.

О, це якраз можна й у вікно викинути. За мить кардамоновий туман уже розвіявся за вікном, мов прах покійника.

Дерев’яний лебідь з моря?

Лінка завагалася. Ні, лебідь ні. Це вона його знайшла. Йому він ніколи не подобався.

Залишилася тільки одна річ. Лінка видерлася на ліжко й зняла зі стіни картину. Свій портрет. Чудовий портрет.

Рука затремтіла.

Вона так довго думала, що це найцінніше, що в неї є.

Свідчення його кохання.

Пригадала, як розгортала цей дарунок у свій день народження. Яка вона була щаслива. Скільки емоцій, скільки почуттів крилося в цьому портреті. Як вона ним дорожила. Але тепер розуміла, що мусить його знищити. Бо інакше весь час житиме марними надіями. Весь час віритиме в це кохання, яке було й минуло, як літо. Як ті кілька липнів, серпнів, що їх вони провели разом, сподіваючись, що так буде завжди.

Узяла зі столу ножиці й устромила просто у своє око на портреті. Ні. Навіщо себе ранити? Адже це її обличчя.

Проте таке, яким він його бачив. Лінка не хотіла, щоб існувало обличчя, бачене його очима. Його почуттями, яких більше немає.

Розвернула портрет і заходилася методично різати, через середину, і збоку, а тоді наступила ногами на раму й поламала її на кілька шматків. Усе зібрала й викинула в сміттєпровід. На щастя, сморід горілого став уже менш відчутним.

Повернулася додому, зачинилася у своїй кімнаті й гірко розридалася. Плакала так невтішно, що невдовзі весь светр був мокрим. Але плач припинився так само несподівано, як і почався. І тоді Лінка відчула себе вільною.

— Не знаєш, що так смердить у коридорі? Обід комусь згорів чи що? — запитала мама, яка невдовзі повернулася із крамниці.

— Гадки не маю, — збрехала Лінка. — Мабуть, що так.

«Усі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещасна родина нещаслива по-своєму». Так писав Толстой в «Анні Карениній». Але, мабуть, міг би написати, що всі щасливі святвечори теж схожі. А кожен невдалий — невдалий по-своєму.

Лінка зустрічала святвечір як завжди: з мамою, Адамом і Каєм. Цього року приїхала ще й краківська бабуся. Мабуть, якби не вона, то святвечір виявився б цілком вдалим. А так… Проблеми почалися, щойно бабуся з’явилася.

— Ну, і що ти тепер робитимеш? — глянула вона на онуку з-за своїх незмінних окулярів. Бабуся носила їх завжди і, хоч іноді міняла скельця, та все ж зберігала вірність одній-єдиній моделі оправи із грубої чорної пластмаси, яка надавала її обличчю виразу похмурої сови.

— Перевела собі життя, — невгавала вона. — Дитина — це відповідальність, а ти ще сама дитина.

— Облиш її, мамо, — мовила Єва Барська. — Ми впораємося.

— Упораєтеся, упораєтеся. Ти сама собі насилу раду даєш, а ще матимеш проблеми…

— Мама мені допоможе, — заявила Лінка.

— Авжеж. Допоможе.

І зітхнула, мовби тримала на своїх плечах весь світ, а тоді заходилася методично краяти цибулю.

— Принаймні приготую вам їсти. Поріж цього оселедця.

— Але я вже приготувала оселедця, — зауважила Лінка.

— Приготувала. Приготувала. Хіба ти щось умієш?

І тоді Лінка не витримала. Поклала цибулину на столі, щосили стримуючись, щоб не жбурнути нею в бабусю. І просто собі пішла геть. Згодом, уже з кімнати, чула, як мама прохала бабусю, щоб та залишила її в спокої.

— Звичайно. Найкраще, якби я взагалі зникла, — образилася бабуся.

«О, — подумала Лінка, — це справді було б найкраще».

До святвечірнього столу вона сіла похмура, і не допомогло, що саме її оселедця Адам хвалив найдужче, ані те, що під ялинку вона отримала дуже цікавий набір, «Довідник випускника» з математики й три пачки памперсів «Newborn». Настрій був зіпсований. Лінка досі переживала зустріч із Адріаном і цю химерну розмову, яку обоє провадили. Знищивши подаровані ним речі, вона хіба що ненадовго відчула полегшення. Але смуток залишився.

За солодким бабуся знову продовжила свою тираду, придивляючись до Лінчиного живота:

— Отак воно зараз буває. Дітлахи бавляться в сім’ю. В