Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

ХХІ

Глава 21. Нова глава у житті

 

 

Келі Шерідан

 

Повернутися до будинку бабусі було не так вже й складно. Я хвилювалася, бо все ж таки саме тут вистрілила у батька, але я нічого не відчуваю перебуваючи тут. 

Моє тіло було таким важким, що я одразу сіла на диван і заплющила очі. 

Що тепер між нами з Адамом? Я не знаю. 

Цілий рік я трималася на думці, що він просто забуде мене, що все це для нього було нічим. А тепер... тепер він зізнався у своїх почуттях і я не можу ігнорувати це. 

Тоді на пляжу, я побачила фотографію у гаманці Адама. Мою. Вона була там. Трохи зім’ята, але охайно вставлена в прозору кишеньку, наче вона для нього найцінніша річ у світі. Хто взагалі так робить у наш час? Хто тримає фотографії у гаманці? Його обличчя промайнуло перед очима: такий звичний вираз, ці завжди спокійні очі, які завжди видавали те, що він справді відчуває.

А я лише ігнорувала це. 

Він завжди піклувався. Навіть тоді, коли я втекла, він не перестав думати про мене. Трейсі розповіла мені, що він завжди говорив про мене, намагався зайти мене і дізнатися, чи все зі мною гаразд. Він... він завжди був поруч, навіть коли я сама вибрала самотність.

Його турбота була такою простою, майже невидимою, але тепер я розумію, що вона була в кожній дрібниці. Як він просто мовчки слухав, коли я виплескувала на нього весь свій гнів і образу. Як він не раз мовчки підтримував мене в найгірший момент мого життя.

І зараз, згадуючи все це, моє серце стискається. Це завжди було там. Він завжди був там.

А я? Я завжди тікала.

Я просто боялася. Боялася побачити правду, яку він мовчки демонстрував своїми вчинками. Боялася побачити, що я відчуваю до нього такі сильні почуття. Боялася відчути прив'язаність до Адама. Але тепер я не можу більше тікати. Сьогодні ж скажу йому про те, що відчуваю до нього. 

 

Зібравшись з силами я пішла в душ, потрібно підготуватися до зустрічі з донькою Реджинальда. Не знаю, як вона відреагує на такі новини про пивоварню, але здається мені, що не дуже радісно. 

 

Повністю зібрана я була за півтори години. Узявши маленьку сумочку, я поклала туди телефон, ключі та конверт з грошима, які в мене залишилися на відбудову пивоварні. Адам сказав, що буде чекати на мене в себе вдома, тож саме туди я і пішла. 

Постукавши у двері я трохи відійшла й затамувала подих. Не витримаю я декілька годин, розповім про все зараз. 

— Заходь, я ще не зібрався. — Пропускає мене до будинку. — Дай мені десять.. Ні, п'ять хвилин і будемо їхати. 

— Адам, почекай, — зупиняю його за руку. — Я хотіла тобі дещо сказати.

— Я уважно слухаю, — робить крок до мене і я не знаю куди мені дивитися, бо я не щодня зізнаюся комусь в тому, що відчуваю. 

— В перший день, як ми зустрілися, ти сказав, що сумував за мною…Вибач, що збрехала тобі і зробила боляче. 

— Збрехала? — Киваю головою. 

— Так, я сказала, що не сумувала за тобою, а це цілковита брехня, — врешті-решт фокусую свій погляд на Адамі. — Я дуже сильно сумувала за тобою і коли побачила, як та дівчина поцілувала тебе у ресторані, я була готова вбити її, хоча не мала на це жодного права. — Вимовляю на одному подиху.

— Що ти хочеш цим сказати? 

— Я зізнаюся тобі у своїх почуттях. Я закохана в тебе, Адам. 

— Я знаю, — за мить я опиняюся в міцних обіймах чоловіка. — Після такого зізнання, я не дам тобі втекти від мене. 

— А я й не буду більше тікати, — так само обіймаю його. 

Я думала це буде важче, та я так легко сказала про все. Я намагалася приховати свої почуття і хвилювалася, а виявляється Адам знав про все. Я точно ідіотка. 

— Ти ж розумієш, що з цієї секунди ти моя дівчина? 

— Звичайно розумію. 

— От і чудово, — ще міцніше обіймає мене.

 

♡♡♡

 

Розмова з Лізою, – донькою Реджинальда, – була непростою. Дівчина багато плакала, коли дізналася, що батькою все ж таки не продав пивоварню, яку вона так любила і тепер вона належить їй. Вона не звинувачувала мене ні в чому, просто подякувала. Навіть гроші не взяла. Сказала, що батько буде злитися, якщо вона візьме їх. Ми випила разом чай і потім пішли. Все пройшло непогано, але я досі звинувачую себе у тому, що на пивоварні сталася пожежа. 

 

Зараз я сиджу у кав'ярні і п'ю каву. Адам у машині проводить онлайн зустріч, а я вирішила не заважати і почекати його у кав'ярні. Через мене йому довелося працювати в таких незручних умовах. Я дуже вдячна Адаму за те, що він був поруч сьогодні. Це дуже важливо для мене. Двері до кав'ярні відчинилися і я подивилася у той бік. Це був Адам. 

— Американо будь ласка, — робить замовлення і прямує до мене. — Вибач, що так довго. 

— Не хвилюйся, все нормально. Через мене ти працюєш у таких умовах, — вдячно посміхаюся.

— Навіть не думай звинувачувати себе, — я дійсно звинувачую себе. — Келі, це так дрібниця, що навіть не варто звертати увагу. Працювати в офісі чи поза офісом, яка різниця? 

— В офісі зручніше. 

— А поза офісом цікавіше, — торкається моє руки. — І ти поруч. 

Я відчула, як його дотик змусив моє серце пропустити удар. Адам завжди знав, як заспокоїти мене, але цього разу я не могла приховати тривогу.

— Ти завжди знаєш, що сказати, — кажу, намагаючись усміхнутися.

— Бо я знаю тебе, — він дивиться на мене теплим поглядом, а куточки його губ піднімаються в легкій усмішці. — Келі, ти занадто часто переймаєшся тим, що не варте твоєї уваги.

— Просто... я хочу, щоб у тебе було все, як потрібно.

— І в мене вже є все, що потрібно, — його голос стає серйознішим. — Ти.

Я зітхаю, опускаючи погляд на стіл, ніби там знайдеться відповідь на всі мої сумніви.

— І все ж, — починаю тихо, — через мене ти залишив офіс, і тепер ти в цьому шумному кафе з постійним натовпом...

— Зате я можу пити найкращу каву поруч із найкращою дівчиною, — перебиває він, підводячись і нахиляючись до мене. — Хіба це не ідеальна робота?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍