Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Пахло воском, вологими дошками й ладаном. Десь у глибині храму молилась жінка - тихо, майже пошепки. Уляна не розуміла її слів, але щось у них билося в унісон із її власним серцем. І було ясно: це не чужа віра, не «опіум для народу», як їй казали в юності. Це - частина її самої. Забута. Вкрадена.

   Вийшовши з церкви, вона, ще довго стояла під каштаном. Вітер хапав її за плечі, але вона не йшла. У грудях щось стискалося - не від болю, а від втрати. Їй здавалося, що щойно вона торкнулася дверей до чогось справжнього. І зрозуміла: усе, про що колись говорила бабуся - це не легенда, не ностальгія. Це правда. І в неї, в Уляни, це вкрали. Як і у всього її покоління, а також покоління її батьків. Просто, тому, що хтось колись вирішив: українцям не потрібне коріння.

   І відтоді в ній щось змінилось. Вона почала шукати - з тою самою впертістю, з якою її предки колись шукали порятунку в голод. Вона запитувала старих жінок, шукала в книжках, занотовувала, розпитувала: як святкували Різдво, що клали до кошика на Великдень, як випікали паски, як плели вінки обрядові, які пісні співали на вечорницях, як ставили свічку за здоров’я. Її тягло - не до обряду, а до сенсу.

   А ще, вона почала вишивати. Голка в її руках була не просто інструментом, а продовженням душі. Перший хрестик, виведений на білій лляній тканині, народив тишу - ту саму, що вона відчувала в церкві. У цьому русі було заспокоєння, відновлення, ніби вона вплітала в кожен стібок памʼять про тих, хто колись вишивав, і на кого вже не залишилось згадок.

   Одного вечора вона прийшла до чоловіка. Погляд її був глибокий, мов річка після весняної повені - повен змісту, тиші й рішучості.

- Я хочу, щоб ми повінчалися, - мовила тихо. - Не для когось. Для нас. Для мене. Бо я так відчуваю. Не можу інакше. Мені це потрібно… як повітря.

   Він, що прожив усе життя у тіні червоного прапора, колишній партієць, комсомолець, довго мовчав. Його обличчя було задумане, ніби він перегортав у голові все, що в ньому вкладали роками. Та зрештою він сказав:

- Якщо це дає тобі спокій - я згоден.

   Вінчання було простим, скромним. Ніхто вже не дивувався - часи змінилися. Люди почали повертатися до свого. Уляна стояла в легкій лляній сукні, вишитій власноруч, з вінком із сухих квітів на голові. І коли священник поклав руки на їх голови, вона відчула, що в серці щось стало на місце. Ніби довго загублений шматок душі нарешті знайшов дорогу додому.

   З того часу в їхньому домі на Різдво знову пахло кутею. На столі горіла свіча. Стояв дідух. Лунала щира коляда. І діти, сидячи поруч, слухали, як колись слухала вона. Але тепер це вже була не втрата. Це було - повернення. До себе. До роду. До кореня.

   Про все це - і навіть більше Уляна згадувала в ті перші, найчорніші дні війни 2022 року. У лютневі морози, коли здавалося, що ще мить - і життя, звичне, мирне, зіткане з буденних радостей, просто зникне. Розвинеться в гуркоті вибухів, у криках тривог, у пронизливому холоді підземки.

   Вона сиділа на бетонній підлозі метро, загорнута в старий плед, який прихопила поспіхом, і міцно тримала онуків - таких малих, розгублених, із великими, повними страху очима. Її серце рвалося, але вона не мала права на сльози. Не перед ними. Вони мають бачити в ній опору - навіть і якщо в ній самій все тріщало по швах. Згори гриміло - коротко, важко і знову нависла тиша, глуха й напружена, яка страшніша за вибух. Бо в тій тиші -  чекання. І безсилля.

   І ось у тому пеклі памʼяті, серед диму, сирен і холодного світла ламп, її думки повертались туди, де ще не було війни. До бабусі Богдани. До запаху куті й топленого воску, до історій, які колись здавалися далекими, майже легендарними. Тепер же - стали страшною реальністю.

   Вона згадувала, як тримала в руках бабусині зошити, як виводила хрестики на вишиванці, як учила дітей не просто традиціям - а життю з гідністю. Бо тільки той, хто має памʼять, здатен вистояти. І от тепер - настав той день, коли всі ці знання вже не були частиною минулого. Вони стали щитом.

   Коли прийшов час тікати від смерті, рятувати близьких  - вона не думала. Тіло діяло саме: зібрати документи, щось тепле, дитячі ліки, трохи їжі. І маленька спортивна сумка - ось і все її життя. Те, що вмістилось. Те, що змогла винести. Разом із донькою, невісткою й онуками вона покидала дім, не озираючись. Лише один раз - коли обіймала сина. Міцно, відчайдушно. Так, ніби востаннє. Бо він залишався. Бо він, як і тисячі інших, ішов захищати.

   У ті хвилини вона знала точно: увесь народ, їх усіх хочуть стерти. Не просто фізично - духовно, національно, культурно. Зламати. Зробити зручними, слухняними, безмовними. Рабами - не лише тіла, а й свідомості.

   І водночас із тим знанням у неї в серці звучало інше: «Ні! Ми не дамося. Ми з тих, хто памʼятає. Ми з тих, кого вже не зламати».

   Та питання все рівно залишалося: для чого? Чому? - боліло, пекло, не давало спокою. Вона не знала відповіді. Але вірила: як би темно не було, за кожною ніччю обов’язково настане світанок. І ті, хто памʼятає корінь, знову проростуть. Навіть крізь руїни.

… Того дня, коли евакуаційний потяг нарешті вирушив, Уляна сиділа біля вікна в темному, ледь освітленому вагоні. Металевий скрегіт коліс відлунював десь у грудях, а ритм поїзда ніби збігався з пульсом - повільним, напруженим. На її колінах спав онук - теплою, довірливою грудочкою, пригорнутий до неї, як у дитинстві її власні діти. А поруч сильно притиснувшись, тихо схлипувала його сестричка. Її маленькі пальці вчепились у материнське пальто, шукаючи спокою там, де його вже не могло бути.

   За вікном миготіли уламки знайомого світу - нічні станції без світла, силуети людей на перонах, що в темряві здавалися привидами. Поля покриті снігом, дерева, що стояли осторонь, ніби мовчазні свідки біди. Вони здавались схиленими в молитві - кожне дерево, кожен стовбур. Все, ніби плакало в тиші, яку рвав час від часу тільки далекий гул сирени чи тривожний посвист локомотива.