Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

142
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 135
Перейти на сторінку:
усією романтичністю й дитинністю своєї небуденної вдачі. Його власні оповідки, якими він щовечора присипляв себе, завжди були про кораблі, придорожні заїзди, розбійників, старих моряків та морських торгівців ери вітрильників. Жодної з цих історій він так і не доказав до кінця: йому, щасливцеві, це було непотрібне! Але в «Острові Скарбів» він розпізнав щось споріднене з його власною фантазією, це був його тип мальовничості, і він не тільки в захваті вислухував щоденний мій розділ, а й сам хапався допомагати мені. Коли настав час випатрати Біллі-Бонсову скриню, він, певне, трохи не цілий день на звороті конверта з якогось ділового листа складав реєстр вмісту тієї скрині, і я точно переніс той реєстр до книжки, та й на тому, щоб «старе Флінтове корито» назвати «Моржем», наполіг саме він. А хто ж вигулькнув у нас у домі, мов deux ех machina[55], як не доктор Джеп, ніби переряджений принц, що опускає завісу над миром і щастям в останній дії п'єси: адже це він приніс у кишені не чудесний ріг чи талісман, а видавця? Так, так, мій давній приятель містер Гендерсон доручив йому розшукувати нових авторів для «Молодняка». Навіть наша родина, при всій своїй безжальності, не наважилась на таке відчайдушне діло, як нав'язувати гостеві самі обрубки «Корабельного кухаря», а гість нізащо не хотів, щоб через нього урвалось наше щоденне читання, і тому я спеціально заради доктора Джепа почав читати рукописа з початку. Відтоді я лишаюся дуже високої думки про його критичні здібності, бо, їдучи від нас, він повіз рукопис у своїй валізі.

Отже, я знайшов усе, що могло підтримати мій дух: зацікавлення, допомогу, а врешті й можливість публікації. Крім того, я обрав дуже легкий стиль. Порівняйте його зі стилем майже одночасно написаних «Веселих хлопців». Хтось із читачів, може, віддасть перевагу одному стилеві, хтось — іншому: це питання характеру, а може, й настрою. Але жоден компетентний читач не може не добачити, що стиль однієї книжки він витримував куди важче, а другої — куди легше. Ну що ж: ти вже солідний досвідчений письменник, от і стругай собі свій «Острів Скарбів» по стільки й стільки сторінок на день, та й квит. Та гай-гай! Не так воно вийшло. П'ятнадцять днів працював я отак і настругав уже п'ятнадцять розділів, а потім, на перших абзацах шістнадцятого, ганебно зашпортався. Уста мої заніміли, в грудях не ворушилося жодне слово «Острова Скарбів», а тим часом у заїзді «Рука і Спис» уже чекали на мене гранки перших розділів! Я вичитав ті гранки, живучи здебільшого сам, прогулюючись росяними осінніми ранками по вересовищах за Вейбриджем, досить-таки задоволений з того, що я зробив, але в невимовному страху перед тим, що мені ще лишилося зробити: я не годен змалювати того страху словами. Мені був уже тридцять один рік, я мав на утриманні родину, я вже позбувся здоров'я, я не міг навіть прогодуватися сам, бо не заробляв і 200 фунтів на рік, зовсім недавно мій батько викупив у видавця мою книжку, припинивши видання, бо книжку визнано невдалою… Невже оце має бути ще одне, вже останнє фіаско? Признаюсь, що я був дуже близький до розпачу; але зціпив зуби і, їдучи до Давоса, де мав пробути зиму, змусив себе подумати про щось інше й закопатись у романи пана де Буагобея. Прибувши на місце, я одного ранку засів за недокінчений роман, — і — о диво: слова полилися з мене, наче в невимушеній балачці. Отож у другому припливі радісної снаги, знов пишучи по цілому розділові за день, я докінчив «Острів Скарбів». Його треба було переписати майже без виправлень, а моя дружина саме захворіла, тільки школяр лишився вірний мені, а Джон-Аддінґтон Саймонс[56] (перед яким я несміливо згадав, над чим працюю) дивився на мене скоса. Він тоді дуже хотів, щоб я писав про твори Теофраста[57]: отаким хибним може бути судження навіть наймудріших людей. Але Саймонс був, звичайно, не тою людиною, в якої слід шукати підтримки, пишучи книжку для підлітків. Він мислив широко, він був «людина всебічна», коли такі взагалі існують. Але сама назва моєї затії означала б для нього тільки поступки штучності й похибки в стилі. Ну що ж! Він був недалеко від правди.

«Острів Скарбів» — первісну назву, «Корабельний кухар», відхилив містер Гендерсон — з'явився на світ свого часу в журналі, де він опинився серед усякого непотребу, без ілюстрацій, і не привернув до себе нічиєї уваги. Та мені було дарма. Самому мені твір подобався так, як моєму батькові подобався його початок: це був якраз мій вид мальовничості. Я неабияк пишався й Джоном Сілвером, та й досі мене чарує цей слизький і грізний авантурник. Але найутішніше було те, що я перейшов свій рубікон: дописав роман і поставив у своєму рукопису слово «Кінець», чого не робив від самого «Пентлендського бунту», коли мені було всього шістнадцять років і я ще не вчився в коледжі. Як по правді, до цього привела низка щасливих випадковостей: якби не приїхав до нас погостювати доктор Джеп, якби розповідь не лилась із мене напрочуд легко, книжка була б, мабуть, відкладена, як і її попередниці, і врешті якимись манівцями, ніким не оплакана, попала б у коминок. Може, пуристи скажуть, що так було б краще. Я не згоден із цим. Книжка, по-моєму, дала читачам багато радості, і вона принесла (чи допомогла принести) тепло, їжу й вино родині, яка того заслужила і яка мені дорога. Чи треба пояснювати, що це моя родина?

Але пригоди «Острова Скарбів» на цьому ще не скінчились. Я написав їх по карті. Власне, карта дала мені більшу частину фабули. Наприклад, я назвав один острівець «Островом Кістяка», навіть не думаючи, нащо, — просто шукав мальовничої деталі, а потім, аби виправдати якось цю назву, я заліз до галереї містера По і поцупив Флінтів дороговказ. Та й «Еспаньйола» вирушила в свої мандри з Ізреєлем Гендсом на борту тільки тому, що я намалював на карті дві затоки. Настав час, коли роман вирішили надрукувати окремою книжкою, і я послав свій рукопис, а з ним і карту до видавництва Кесселів. Мені прислали гранки, я їх виправив, але про карту — ні слуху ні духу. Я запитав про неї листовно, але мені відповіли, що ніякої карти не надходило, і я перелякався. Бо одна річ — навмання намалювати карту, наздогад зазначити в одному

1 ... 57 58 59 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в п'яти томах. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори в п'яти томах. Том 1"