Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

її кутку мірило і вже по готових розмірах написати книжку, і зовсім інша — перечитати всю книжку, повиписувати всі посилання на карту, які там є, і з циркулем в руці скрупульозно накреслити карту, підганяючи її під усі ті дані. Я це зробив, і карту знов накреслили в батьковому кабінеті, з усякими прикрасами: китами, що пускають угору свою струмину, з кораблями під розгорненими вітрилами, і батько мій сам, скориставшися своїми каліграфічними талантами, старанно підробив підпис капітана Флінта і вказівки Біллі Бонса. Але чомусь то був для мене вже не Острів Скарбів.

Я сказав, що карта дала більшу частину фабули. Я б майже міг сказати — всю фабулу. Кілька ремінісценцій із По, Дефо та Вашингтона Ірвінга, примірник Джонсонових «Піратів», назва «Скриня Мерця» з книжки Кінгслі «Нарешті», деякі спогади про плавбу в човні по розхвильованому морю й сама карта з незліченними підказками уяві становили весь мій матеріал. Може, не часто буває, що карта означає для твору так багато, але вона завжди важлива. Автор повинен знати свою місцевість, чи то реальну, чи то уявну, як власні п'ять пальців; відстані, компасні румби, точку сходу сонця, поводження місяця — все це повинне бути безпомильним. А як багато мороки завдає місяць! Я вклепався з тим місяцем у «Принці Отто», і коли мені на це вказали, привчив себе до остороги, яку раджу всім: ніколи не пишу, не маючи під рукою календаря. З календарем, картою місцевості та планом кожного будинку, чи то вже намальованими на папері, чи то принаймні виразно укладеними в голові, можна сподіватися, що ти уникнеш деяких щонайгрубіших ляпсусів. Маючи перед собою карту, письменник навряд чи дозволить сонцю зайти на сході, як це сталось в «Антикварії». З картою напохваті він навряд чи дозволить двом вершникам, що їдуть кудись у вкрай нагальній справі, витратити шість днів, від третьої години ночі в понеділок і до вечора в суботу, на, скажімо, дев'яносто чи сто миль дороги, а потім ще до кінця тижня на тих самих шкапах промчати півсотні миль за один день, як можна вичитати в неповторному романі «Роб Рой»[58]. А таких «ляпів» усе ж таки бажано, хоча й не так щоб зовсім доконечно, уникати. Одначе я маю переконання — забобон, коли хочете, — що той, хто вірно тримається своєї карти, радиться з нею, здобуває з неї натхнення — щодня й щогодини, — дістає активну підтримку, а не тільки пасивне вбезпечення від таких знегод. Корінь повісті саме в карті, він росте з її ґрунту, вона десь поза словами має свій кістяк. Краще, коли йдеться про реальну місцевість і автор обходив кожну п'ядь у ній, знає кожен придорожній камінь. Та навіть коли йдеться про місця уявні, він добре зробить, із самого початку забезпечившись картою: коли він вивчатиме її, в уяві поставатимуть зв'язки, про які він доти й не думав, він відкриватиме очевидні, хоча й несподівані, коротші стежки та сліди для своїй гінців, і навіть коли в карті не міститься вся фабула, як це було з «Островом Скарбів», він пересвідчиться, що це справжня копальня ідей.

Роберт-Луїс СТІВЕНСОН

НОВІ АРАБСЬКІ НОЧІ

КЛУБ САМОГУБЦІВ

Переклад Юрія Лісняка

Історія молодика з тістечками

Бездоганний Флорізель, князь Богемський, під час свого побуту в Лондоні здобув прихильність усього люду своїми чарівливими манерами й великою, але не марнотратною щедрістю. Він був людина небуденна, навіть як судити з того, що знали про нього всі, а то була лише невелика частина його діянь. За звичайних обставин напрочуд урівноважений, звиклий ставитись до дійсності так просто, мов будь-який хлібороб, князь Богемський, проте, не був позбавлений смаку до життя більш пригодницького й ексцентричного, ніж те, яке йому визначило його походження. Час від часу, коли його нападала нудьга, а в жодному з лондонських театрів не було вистави, на якій би можна посміятись, та ще й сезон був не мисливський — князь-бо як мисливець не мав собі рівних, — він кликав до себе свого повірника і шталмейстера[59], полковника Ґеральдіна, й казав йому, що хоче потинятись по вечірньому місту. Шталмейстер той був молодий офіцер відважної, часом аж відчайдушної вдачі. Він сприймав такі слова з захватом і квапився приготуватись. Чималий досвід і всебічна обізнаність із життям розвинули в ньому рідкісне вміння маскуватись; до будь-якої обраної ролі, незалежно від суспільного становища, вдачі чи національності, він умів принатуритись не тільки обличчям та поведінкою, а й голосом і мало не думками. В такий спосіб він відвертав увагу цікавих від князя й часом спромагався знайти для них обох доступ у щонайдивовижніше товариство. Для влади ці пригоди, звичайно, лишалися таємницею. Непохитна відвага князя вкупі з кмітливістю та лицарською відданістю його товариша вже разів кільканадцять рятували їх обох у небезпечних ситуаціях, і вони робилися що далі, то певніші себе.

Одного березневого вечора раптовий дощ із снігом загнав їх до якогось устричного бару неподалік від Лестерського майдану. Полковник Геральдін був одягнений і загримований під нужденного репортерчика; а князь, як звичайно, змінив свою зовнішність, наліпивши фальшиві бурці та широкі кошлаті брови. Вони перетворювали вишуканого аристократа в людину, добре пошарпану знегодами, так що годі було впізнати його. Отак загримовані, князь і його супутник безпечно сиділи в барі й цідили помаленьку бренді з содовою водою.

У барі було повно люду — і чоловіків, і жінок; та хоч не одне з них пробувало зав'язати розмову з нашими пригодниками, жодне не здавалося їм досить цікавим для ближчого знайомства. Там збирались самі покидьки лондонського життя, найбанальніші зразки людської непорядності, і князь уже почав позіхати, вся ця прохідка вже набридла йому; аж раптом двійчасті вхідні двері широко розчахнув сильний поштовх знадвору, і до бару ввійшов якийсь молодик, а за ним ще двоє чоловіків, що несли по великому тарелю, прикритому серветкою. Вони зразу скинули ті серветки — на тарелях лежали маленькі тістечка з кремом. Молодик почав обходити всі столи, з перебільшеною ґречністю пропонуючи кожному взяти і з'їсти тістечко. Декотрі зі сміхом приймали те частування, інші рішуче, часом навіть різко відмовлялися, і тоді молодик із якою-небудь більш або менш дотепною примовкою з'їдав одне тістечко сам.

Нарешті він підійшов до князя Флорізеля.

— Сер, — сказав він, низько вклонившись і подаючи князеві взяте двома пальцями тістечко, — може, ви появите таку честь зовсім незнайомій людині? За якість