Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

дістався до верхівки гребеня чи пагорба. Гобіт виснажився, спітнів і геть замерз. Усюди було темно.

— Де ви? — розпачливо крикнув він.

Відповіді не було. Фродо стояв і прислухався. Аж раптом відчув, що тут, на горі, стає дуже холодно та зривається вітер, крижаний вітер. Погода от-от мала змінитись. Імла летіла повз нього пошматованими клаптями. Віддих парою піднімався з його рота, а темрява стала вже не такою близькою та густою, як раніше. Гобіт подивився вгору і з подивом помітив, що над головою між бистролетних хмар і туману вигулькують бліді зорі. Вітер шурхотів у траві.

Несподівано Фродо причувся приглушений оклик, тож він пішов на нього, — йшов уперед, а імла тим часом відкотилася, помчала кудись убік, і з-за неї виступило зоряне небо. З першого погляду він зрозумів, що стоїть обличчям на південь на круглій вершині пагорба, на яку, певно, піднявся з півночі. Зі сходу дув пронизливий вітер. Праворуч від нього на тлі зірок зі західного боку проступав грізний чорний обрис. То бовванів велетенський курган.

— Де ви? — знову крикнув Фродо, водночас сердито і злякано.

— Тут! — сказав голос, такий глибокий і холодний, що, здавалося, долинав із-під землі. — Я чекаю на тебе!

— Ні! — вигукнув Фродо, та втекти не зумів.

Коліна його підкосилися, він упав на землю. Нічого не відбулося, довкола було тихо. Тремтячи, гобіт зиркнув угору — саме вчасно, щоби побачити високу темну постать, схожу на тінь на тлі зірок. Вона нахилилася над ним. Фродо здалося, що в неї є двоє очей, дуже холодних, хоч і осяяних тьмяним світлом, яке ніби пробивалося з глибини. Потому його стиснули лещата, міцніші та холодніші за залізо. Крижаний дотик пронизав тіло аж до кісток, і Фродо провалився у безпам’ятство.

Отямившись, він якусь мить не міг згадати нічого, крім почуття жаху. Потому раптом збагнув, що тепер він ув’язнений без надії на порятунок: гобіт був у кургані. Його полонив Могильний Дух і вже, ймовірно, закляв страхітливими чарами Могильних Духів, легенди про які розповідають пошепки. Фродо не наважувався навіть поворухнутися, лежав, не змінюючи пози: горілиць на холодному камені, зі складеними на грудях руками.

Та, попри безмежний страх, що здавався частиною довколишньої темряви, Фродо лежав і думав про Більбо Торбина і про його історії, про їхні спільні неквапливі прогулянки вуличками Ширу та балачки про дороги і про пригоди. Зерно сміливості закладено (щоправда, іноді дуже глибоко) навіть у найтовстішому і найсором’язливішому гобіті — воно чекає лише страхітливої та на позір безвихідної небезпеки, щоби прорости. Фродо не був ані надто товстим, ані надто сором’язливим; власне, хоча він того й не знав, Більбо (і Ґандальф теж) уважав його найкращим гобітом у Ширі. Проте й він уже було подумав, що його пригода добігає кінця, жахливого кінця, — коли ця думка несподівано додала йому сил. Фродо зібрався з духом, як перед вирішальним стрибком, і вже не почувався млявою безпорадною жертвою.

Лежачи в кургані, Фродо розмірковував і поволі опановував себе, аж раптом помітив, що темрява поволі відступає: довкола нього спалахнуло бліде зеленувате світло. Спершу гобіт не зміг роздивитися, де саме він перебуває, бо світло ніби йшло від нього самого і з долівки поблизу нього, та не досягло ще ні склепіння, ні стін. Фродо повернувся й у холодному відсвіті побачив, що Сем, Піпін і Мері теж тут, поруч із ним. Вони лежали на спинах, їхні обличчя виглядали мертвотно-блідими, а самі вони були загорнуті у біле. Їх оточували гори скарбів — можливо, золота, — хоча при такому освітленні ті багатства виглядали холодними й відразливими. На головах у гобітів були діадеми, золоті ланцюги оповивали їхні стани, а всі пальці було оздоблено перснями. Збоку біля них лежали мечі, а в ногах — щити. Упоперек трьох їхніх ший було покладено довгий оголений меч.

Раптом зазвучала пісня: холодний шепіт, який то стихав, то гучнішав. Голос, що виводив її, долинав сюди здалеку і був невимовно жахливим — тонкий і писклявий, він іноді переходив у низьке, майже підземне, ревіння. Безладний потік сумних, але огидних звуків вряди-годи складався в низки слів: похмурих, жорстоких, холодних слів, безсердечних і скорботних. Ніч нарікала на ранок, якого її позбавили, холод проклинав тепло, якого прагнув. Фродо кинуло в дрож. Невдовзі пісня стала виразною, і він із жахом у серці збагнув, що то вже не пісня, а заклинання:

Плоть, і серце, і кістки,

ви холоньте навіки,

на каміннім ложі спіть, спіть, спіть,

поки Сонце й Місяць аж покинуть світ.

В чорнім вітрі зірки помруть,

а вам на злоті спати тут,

поки пан тьми у віщу мить

мертвосвіття благословить.

Ззаду за головою Фродо пролунав уривчастий скрипучий звук. Піднявшись на одній руці, гобіт поглянув у той бік, і цього разу тьмяне світло дозволило йому побачити, що всі вони перебували в якомусь коридорі, який трохи віддалік завертав за ріг. З-за того рогу з’явилася довга рука і наосліп, перебираючи пальцями й тягнучись до руків’я меча, що лежав на гобітах, поповзла до Сема, який був найближче до неї.

Спершу Фродо почувався так, наче закляття перетворило його на камінь, потім у нього зринула шалена думка про втечу. Він напружено думав, чи, надягнувши Персня, зможе врятуватися від Могильного Духа і чи спроможеться знайти вихід звідси. Він уявив, як бігає по траві, оплакуючи Мері, Сема та Піпіна, зате сам живий і вільний. Ґандальф погодився би, що тут Фродо нічим не міг зарадити своїм друзям.

Але сміливість, яка прокинулась у ньому, набула тепер особливої сили: так просто він їх не покине! Фродо вагався, ворушачи пальцями в кишені та борючись зі собою, а тим часом рука підповзала все ближче. Раптом у Фродо визріло рішення: він схопив короткого меча, що лежав поблизу, став навколішки і, нахилившись низько над тілами своїх друзів, навідліг рубонув напасну руку при зап’ясті, й кисть її відпала, проте й меч умлівіч розколовся аж до руків’я. Пролунав зойк, і світло зникло. У темряві щось загарчало.

Фродо впав на Мері й відчув, яке холодне на дотик товаришеве обличчя. До притомного гобіта повернулися спогади, котрі було вивітрилися з першим наступом туману: він згадав дім унизу під Пагорбом і Тома з його співами. Згадав і пісеньку, якої навчив їх Том. Тихо та розпачливо Фродо почав: «Гей! Томе Бомбадиле!» —