Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

На схід від Мосту дерева тягнуться уздовж неї на десятки верст. Дехто каже, що їх насадили ще в давні часи.

— Чудово! — озвався Фродо. — Якщо ми спроможемося пополудні пройти не меншу відстань, аніж ту, яку ми здолали вранці, то Пагорби закінчаться швидше, ніж сяде сонце, і ми, поки не стемніє, спокійно собі трюхикатимемо вперед, шукаючи місця для ночівлі.

Не встиг він договорити, як погляд його ковзнув на схід, і Фродо побачив, що з того боку пагорби вищають і насуваються щоразу ближче та що всіх їх увінчують зелені кургани, а на деяких, мов поламані зуби зі зелених ясен, стирчать вертикальні камені.

Цей краєвид їх чомусь схвилював, отож гобіти відвернулися в інший бік і спустились у западину, що колом огинала пагорб. Посередині височів у сонячному світлі самотній камінь, який о цій порі зовсім не відкидав тіні. Він був безформний, але, вочевидь, правив за межовий чи то пак застережний знак і тим привертав до себе увагу. Проте гобіти зголодніли, а сонце ще стояло у безстрашному зеніті, тож вони сіли і притулилися спинами до східного боку каменя. Він був прохолодний, ніби денному світилу бракувало сили, щоби його нагріти, але спершу це їх лише втішило. Подорожні розклали їжу та напої, пригостившись таким обідом під відкритим небом, що будь-хто їм позаздрив би, адже частунок для них готували «під Пагорбом». Том напакував гобітам безліч смаколиків, яких мало вистачити на цілий день. А розпряжені поні вже пощипували траву.

Переїзд через пагорби, ситний обід, тепле сонце, аромат дерну, надто довге байдикування з простягнутими ногами та поглядами, зверненими в небо, що висіло просто в них перед носами, — всього цього, ймовірно, досить, аби пояснити те, що сталося згодом. А сталося ось що: гобіти зненацька і якось неприємно пробудилися зі сну, якого не планували. Вертикальний камінь був уже холодний і відкидав довгу тінь на схід. Сонце, бліде та водянисто-жовте, мерехтіло крізь імлу просто над західною стіною западини, в якій вони лежали; з півночі, з півдня та зі сходу поза тією стіною білів густий прохолодний туман. Повітря було безмовне, важке і студене. Їхні поні стояли, збившись докупи та понуривши голови.

Тривога водномить поставила гобітів на ноги і погнала до західного краю западини. Вони з’ясували, що перебувають на острові серед туману і перелякано дивилися на призахідне сонце, незчувшись, як воно просто в них на очах потонуло в тому білому морі, а на сході постала холодна сіра тінь. Туман накотився на стіни западини, піднявся вгору і, вивищуючись, дедалі густіше випинався понад голови гобітів, доки перетворився на стелю: їх було замкнуто в залі з імли, де центральною колоною був самотній камінь.

Гобіти почувалися так, ніби за ними закрилася пастка; та не впадали у відчай, пригадуючи собі обнадійливий краєвид із лінією Дороги попереду та думаючи, що можуть будь-якої миті вирушити до нього. Хай там як, а ця заглибина довкола каменя стала їм тепер така осоружна, що вони не хотіли залишатись у тому місці ні хвилиною довше. Тож гобіти якомога швидше — наскільки це дозволяли їм задубілі пальці — зібрались у дорогу.

Невдовзі вони вже вели своїх поні вервечкою повз край заглибини й униз довгим північним схилом пагорба, просто в туманне море. Що нижче вони спускалися, то холоднішою та вологішою ставала імла, а розпрямлене мокре волосся прилипало кожному до чола. На дні було так холодно, що подорожні мусили спинитись, аби витягнути з клунків плащі з каптурами, на яких теж незабаром засіріли краплі вологи. Тоді, сівши верхи на поні, вони знову потрюхикали вперед, відшукуючи шлях за підніманням і опусканням ґрунту. Наскільки можна було побачити, гобіти прямували до схожого на браму отвору з північного боку западини на дальньому кінці довгої долини, яку вони помітили. Коли би проїхали крізь нього та просувалися далі більш-менш прямо, то, врешті-решт, обов’язково потрапили би на Дорогу. Ні про що інше гобіти думати просто не могли — була тільки невиразна надія на те, що по той бік Пагорбів туману вже не буде.

Рухалися вони дуже повільно. Щоби не розгубитись і не розбрестись урізнобіч, гобіти їхали ланцюжком, першим у якому був Фродо. За ним їхав Сем, а вже потому Піпін і Мері. Долина здавалася нескінченною. Аж раптом Фродо угледів знак, що його обнадіяв: на протилежному боці долини крізь імлу почала проступати темрява, тож він припустив, що їхній гурт нарешті наближається до пролому між схилами — до північної брами Курганних Пагорбів. Якщо їм поталанить пройти крізь неї, вони будуть вільні.

— Їдьмо! Нумо, за мною! — гукнув Фродо через плече і поспішив уперед. Але незабаром надію змінили сум’яття і тривога. Чорні латки ставали дедалі темнішими, проте стискались, і зненацька попереду лиховісно здійнялися, злегка нахилені один до одного, мовби колони безверхої арки, два велетенські стрімкі камені. Фродо не пригадував, чи бачив щось таке в долині, коли вранці роззирався з пагорба. І він проїхав між ними, ледве чи й усвідомлюючи це, проте щойно він це зробив, як довкола нього запала темрява. Його поні здибився, форкнув, і Фродо впав. Озирнувшись, зрозумів, що він тут сам: решта за ним не поїхала.

— Семе! — покликав. — Піпіне! Мері! Їдьте сюди! Чому ви відстаєте?

Відповіді не було. Фродо злякався і побіг назад повз ті камені, розпачливо волаючи:

— Семе! Семе! Мері! Піпіне!

Поні метнувся в імлу і зник. Фродо причулося, що десь віддалік лунає гук: «Агов! Фродо! Агов!» Звук долинав ліворуч зі сходу, а сам він стояв попід велетенськими каменями, видивляючись і напружуючи слух у пітьмі. Фродо рішучим кроком пішов на клич і збагнув, що піднімається на крутосхил.

Важко долаючи той підйом, він без упину кликав своїх друзів, кликав дедалі несамовитіше; та попервах не було чути жодної відповіді, а потому вона таки долинула — зовсім тиха, десь оддалік, згори. «Фродо! Агов!» — виринули з туману приглушені голоси, а далі багато разів повторився крик — щось на кшталт: «Допоможіть, допоможіть!» І останнє «допоможіть!» перейшло у протяжне виття, що зненацька урвалося. Фродо щосили рвонувся вперед, туди, звідки лунали крики, та світло вже зовсім згасло, і довкруж нього, вступаючи у свої права, змикалася ніч. Тож він не мав ані найменшого уявлення, як і куди рухається. Йому здавалося, що він безперервно піднімається вгору.

Лише зміна рівня землі під ногами врешті підказала Фродо, що він