Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 48

З кожним днем Медіна дивувала всіх навколо все більше й більше. І найцікавіше було те, що ніхто не бачив подібної дитини раніше. От серйозно, всі ендорчики як ендорчики, а наша з Дарісом крихітка виділялася буквально постійно. Якось взяла й притягла додому якусь велику гусеницю, що залишала по собі яскраво-зелені плями. І це при тому що ж я була постійно поруч і пильно стежила за нею. Ех, ця вже ілюзорна магія. Вона її розвинула просто неабияк. Тож дивитися за нею щосекунди ставало все тяжче й тяжче.

Якось вона навіть залізла в оранжерею. Поки я думала, що Медіна будує щось із землі на подвір’ї замку, крихітки вже давно не було поруч. Коли ж нарешті знайшла її, то застала картинку з не надто приємних. Донечка сиділа посеред бруднющої від місива землі, піску та води підлоги, з посмішкою милуючись своєю роботою. А останньої було досить чимало, бо магічний фон кімнати аж зашкалював. Ну яка трьохрічна дитина розтрощила б всю оранжерею, порозбивала всі горщики і з їх друзок зліпила б один велечезний? Так мало того, вона ще й взяла й запхала туди всі квіти й дерева за допомогою магічних потоків.

– Як касиво…як касиво,– промовляла маленька, не відводячи погляду від власної роботи.

– Але ж доню, кожному потрібен власний простір. Так вони не будуть рости,– підхопила Медіну на руки.

– Плавда?– подивилася крихітка на мене своїми бездонними карими оченятами, в яких виднівся сум.– Але з я так хотіла, соб всі вони були лазом.

– Я знаю, але бачиш, вони й так усі поруч.

– Тато тозе…– похнюпилася малеча.

– Але ж ти знаєш, що він король і йому потрібно багато працювати.

Крихітка лише кивнула.

– Ну не хнюпся,– стерла я сльозинки з її пухкеньких щічок.– Зараз перевдягнемо тебе й підемо до нього, добре?

– Добле,– аж засяяла Медіна.

Я швиденько пішла в дитячу, поки донечка почала щось затято розповідати. Мабуть, знову побачила якогось красивого метелика чи їй сподобалася якась нова квітка. Дуже вже вона полюбляла природу. Але думками я була зараз не з нею. Було справді жаль крихітку, що вона майже не бачить свого татка, бо той приходить лише коли донька спить. Зараз у королівства складні часи з продовольством, ніяка магія не допомагає і йому доводиться цілими днями просиджувати з радниками, почасти так й не знаходячи відповідей.

– Мамо, а я з плинцеса?– раптом запитала Медіна.

– Так, донечко.

– А я мозу допомагати татку?

– Коли підростеш, то зможеш, але спочатку тобі буде потрібно закінчити школу й магічну академію.

– А ти там була?

– Звісно. Я була найкращою ученицею,– посміхнулася донечці, не розкриваючи секретиків того, як же вчилася насправді.

На цьому питання закінчилися й мовчки перевдягнувшись, замислена Медіна пішла єдиною дорогою, яку чудово знала – до таткового кабінету. Дивина та й годі, але саме на цьому маршруті вона ніколи не зупинялася та не перепитувала, чи йде правильно.

– Коханий, а ми тут до тебе в гості,– злегка прочинила двері, зазираючи досередини.

Даріс не почув, знову замислившись над проблемами, але Медіна знала чудовий спосіб привернути його увагу. Вона швиденько підбігла до нього і видряпалася на руки, наче маленька мавпочка.

– Ой, Медусику мій, вирішила допомогти татку?

– Так,– серйозно кивнула Медіна, готуючись виправити будь-які проблеми.

– Ну тоді поїхали.

Даріс підняв донечку високо над головою, збираючись закружляти з нею по кімнаті, коли це раптом крихітка взяла й вибралася з його рук. Я й ахнути не встигла, наскільки все швидко відбувалося. Вже було побігла до доньки, коли та взяла й полетіла – так легко й швидко наче це тільки й робила.

– Медусю, ти літаєш,– посміхався Даріс, уважно стежачи за малечею та обережно накладаючи заклинання безпеки на кабінет, щоб та не забилася.

Медіна ж  лише посміхалася, викручуючись сяк і так у повітрі. Вона дійсно насолоджувалася новими відчуттями, а я мимоволі почала сумувати за цим прекрасним відчуттям. Адже відколи донечка народилася, літати вже не змогла. Тільки ж як тепер устежити за крихіткою… Вона й так ілюзіями обводить всіх навколо пальця, а тут ще й зможе пересувати без жодних перепон. Що-що, а їй магічного резерву вистачило б навіть звільнитися з того замку в Кейнторіані й прилетіти сюди. Сильна у нас дівчинка, нічого не скажеш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍