Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 49

Того дня Медіна змогла сповна награтися зі своїм татком та заснула неабияк швидко. Ми занесли донечку до її кімнати та подалися до своєї спальні. Обоє страшенно втомлені після цілісінького дня ігор. Я ж не могла заспокоїтися, бо потроху змінювалося все.

– Дарісе..?– тихо покликала я, сподіваючись, що він таки не спить.

– Що, кохана?

– Я хвилююся за неї. Чому дар прокинувся так рано?

– А може це на краще? Бачиш, як вона гарно змогла його опанувати, а що буде далі…

– Та за це я і боюся. Ще й дар землі. Він надто непередбачуваний.

– Ти впевнена?

– Лейковіц також ним володів і до чого це привело…

– Кохана, ти ж знаєш, що все сталося через кейнторіанців. Вони вже давно готувалися до того моменту.

– Але ж вона лазить всюди. Що, коли раптом знайде ту ж саму темряву або потрапить у чиюсь пастку?

– А навіщо їй тоді такий чудовий татко?- темряву немов освітила Дарісова щира посмішка.

– Навіть такий чудовий татко не завжди буде поряд.

– Тоді в неї буде мама – найталановитіша магічка у Ендорані. Звісно, після Медусика. Чи може, подаруємо їй ще одного захисника?

Я лише штурхнула його в бік, посміхаючись. Але це тривало не довго, бо Даріс стер посмішку палким поцілунком. І хоч ми вже довгий час були поруч, в ніс вдарив п’янкий запах так само сильно, як у нашу першу зустріч. А з ним нахлинули всі ті почуття та одразу ж змусили забути про довгоочікуваний сон.

 

Новий ранок же почався зі звичного тихесенького тупоту босих ніжок. Мабуть, спросоння Медіна забула, що вміє літати. Аби ж тільки якомога довше не згадувала про це. Як ендорка, що не вміє літати, навіть не уявляю, як ловитиму донечку поза межами замку.

– А я взе тут,– хитро посміхнулася донечка, не встигнула я ще й оком моргнути. От розумничка – таки згадала про свої нові вміння, але начаклувала ілюзію, щоб не хвилювати нас. Залишалося питання – як давно вона тут?

Даріс, хоч і заледве розплющив очі, вже почав гратися з нашою крихіткою, а я поки почала збиратися. Довго Медіна в кімнаті не сидітиме. Хіба лише якщо татко залишиться тут з нею, а йому то вже давно час на збори парламенту. Зараз як згадає і зірветься на ноги… Аде хто я така, щоб нагадувати. Донечка варта будь-якого запізнення.

– Я вибачаюся, але до вас гостя,- зазирнув Філіп як у чудові давні часи. З його злегка стурбованого, але доброго обличчя було зрозуміло, що це важливо, але не стосується королівства чи якихось там справ. А це означало лише одне – гостя прийшла саме до мене.

– Невже Розалія повернулася від батьків?

– Та хіба ж вона гостя?– посміхнувся Даріс.

Я ж миттю погодилася з ним, адже Розалія встигла немов найнятися на роботу нянечкою для Медіни. Добра тітонька не вилазила із замку та радо допомагала мені, коли потрібно було побігти по справах чи відвідати черговий справді важливий захід, де бажано не було б Алісінки Пебройс. Та Розалія й так практично постійно була поруч, коли не проводила романтичні миті зі своїм коханим – тим самим Коліном. Як виявилося лише нещодавно, він і був автором тих листів, через які й почалася вся ця історія. До речі, мало не забула, Розалія тому й поїхала до батьків – особисто запросити їх на весілля, що мало відбутися вже незабаром.

– То хто ж там у нас такий?– не вгавала, йдучи за Філіпом до вітальні. Даріс же вирішив запізнюватися по повній і повів маленьку снідати. Ой, це буде надовго. Так швидко вона татка не відпустить.

– Чесно кажучи, Даяно, я безпоняття. Каже, що твоя знайома,– так-так, наш улюблений дворецький таки почав на постійній основі називати мене Даяною.

– Як її тоді взагалі пропустила охорона?

– Гостя приїхала разом з Ейнаром сьогодні рано-вранці. Вони не хотіли турбувати вас, але вже десята,  а ви так і не спускалися, тож таки не витримали.

Хм. Хто ж це такий? Знайомих  то в мене чимало, але таких, щоб добре спілкувалися з Ейнаром я взагалі не знала.

Йшла коридорами й не знала, починати мені радіти чи ні. Лише дивне передчуття переслідувало мене весь досить даки довгий шлях від королівських покоїв до вітальні при вході в замок. Я вже під кінець бігла коридорами, незважаючи на ніжно-рожеву сукню, яку так обожнювала донечка.

– Дивись кого я зустрів у місті,– посміхнувся Ейнар.

– Бель!– кинулася я до подруги, не зважаючи на брата. Ну й нічого, що він – моя рідна душа і не приїздив два місяці через важливий проект. Сам винен. А от подруга дитинства… Як же я була рада її бачити вперше з моменту мого вигнання з академії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍