Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Розділ 14.1

Сонце яскраво світило, даруючи людям щастя та надію на щось прекрасне. У мене був гарний настрій, тому одягла білу сукню.

Ітан не відповідав на повідомлення. Довелось самій йти до нього. Вийшла з номера і постукала у двері навпроти. По той бік було тихо, але я знала, що він там. Довелося ще раз стукати.

Двері відчинилися — він з’явився на порозі у всій своїй красі. Вологе волосся недбало спадало на лоб. По шиї і до пояса темних джинсів, які ледве трималися на вузьких стегнах, стікали мокрі краплі води. На плечі висів білий рушник. Вологе тіло хлопця притягувало погляд, але я навмисно дивилася лише на лукаві очі.

— Ангелятко, ти вже скучила за мною? — поцікавився він з диявольською посмішкою, через яку стало видно ямочку на щоці. Вона була така чарівна, що я навіть трохи задивилася на неї.

— Ти не відповідав на повідомлення.

Я не могла не визнати, що хлопець був достатньо привабливим.

— Добре, що зайшла. — Він відступив від дверей, запрошуючи мене всередину.

— Почекаю тебе в коридорі, поки ти закінчиш збиратись. 

— А чому не тут? — Ітан струснув мокрим волоссям. Мені довелося заплющити очі, коли бризки потрапили на обличчя. — Чи мій вигляд тебе бентежить?

Розплющивши очі, я побачила його нахабну посмішку. Усередині мене завирували емоції схожі на роздратування. Мені захотілося відразу зіпсувати це самовдоволене обличчя. Погляд упав на рушник, який лежав на чоловічому плечі. Я схопила його, накинула йому на голову і скуйовдила волосся на додачу.

— Гей! — Ітан зробив крок назад. Однією долонею впіймав мої руки, другою зірвав з голови рушник, а потім схопив його з обох боків, закинув мені за спину і притягнув до себе. Не встигнувши вчасно зреагувати, я врізалася в мокрі груди. Спроби вирватися не мали успіху. Він з легкістю тягнув на себе рушник, тим самим не дозволяючи відсторонитися. Коли підвела голову, зустріла темні очі, в яких миготіли грайливі вогники, і потонула в них. У мене перехопило подих. Я завмерла. Під долонями відчувався жар вологої, гладкої шкіри та розмірений стукіт серця.

— Попалася, Ангелятко, — прошепотів він низьким голосом.

Гаряче дихання в небезпечній близькості обпалювало шкіру і коливало волосся. Я проковтнула. Від хвилювання серце почало швидше битися в грудях. Посмішка Ітана сповзла з обличчя, яке в мить набуло серйозності, а очі потемніли. Тепер у них не було іскор веселощів, там зароджувалося щось глибоке й небезпечне. Міцні руки сильніше притягли мене до себе, хоча я й так була повністю притиснута до нього.

Мені раптово стало незручно від погляду хлопця.

— Ітане. — Мій голос звучав глухо. — Відпусти.

Він аж ніяк не відреагував на слова. Його очі повільно пройшлися по моєму обличчі: спустилися до губ, шиї, а потім повернулися назад до очей.

Я не могла сканувати його емоції, але з логікою у мене проблем не було, і людську фізіологію знала добре. 

— Ітане. — Цього разу мій голос звучав твердо. — Відпусти мене. — Долоні стиснулися в кулаки і сильніше уперлися в його груди.

Він моргнув. На обличчя впали дивні тіні, але лише на мить. Хлопець відпустив мене і посміхнувся.

— Злякалася? — Тепер у його очах відображався глум.

— Ми обидва розуміємо, що Хенк тебе своїми ж руками приб'є, якщо зі мною щось станеться. — Усміхнулася у відповідь. 

Я справді так думала, але було нерозумно заперечувати те, що було в його очах. Цей темний погляд мене насторожив, але не більше. Для людей нормально бажати когось. Головне те, що вони роблять. 

— На тебе довго чекати? — поцікавилася я.

Ітан пройшов углиб номера, демонструючи мені м'язи спини.

— Я схожий на школярку, яка збирається на перше побачення? — Він натягнув на голе тіло футболку безрукавку, накинув рубашку, схопив з тумбочки телефон, ключі і провів долонею по вологому волоссю. 

День пролетів непомітно. Сонце вже світило не так сильно, але його промені все одно зігрівали шкіру. Після довгих вивчень різних лавок та майстер-класів, які не встигли обійти вчора, ми вирішили вирушити до центрального парку Деріленда. Там цвіли пізньоцвіти — головні винуватці фестивалю.

Вітерець колихав волосся. Ми повільно йшли стежками саду. Навколо були висаджені квіти та декоративні високі кущі, які захищали нас від зовнішнього світу. Повернулася і вкотре поглянула на хлопця, який задумливо дивився у бік. Його обличчя знов було напружене. Я часто ловила його на цьому, але він повертався, усміхався і жартував. Іноді все було навпаки — його погляд зосереджувався на мені, але вираз обличчя був якимось дивним: занадто серйозним, холодним і відстороненим. Коли Ітан розумів, що я помічаю це, то знову жартував. 

Як не дивно, але я раділа, що саме він був зі мною. Мені подобались наші дискусії. Коли ми разом сміялися чи спілкувалися, тривога всередині трохи вщухала, хоч і не зникала повністю. Я була настільки захоплена, що не звертала на неї уваги. І мені подобалося пізнавати своєрідну точку зору хлопця.

Іноді він дратував мене чи страшенно злив. Такі емоції були не властиві мені, адже навіть у найскладніших ситуаціях, коли звичайні людині вже б кипіли від люті, я залишалася спокійною. Не знала, добре це чи погано, але саме тому з ним моє життя заграло новими фарбами. Я насолоджувалась відчуттям всього спектру емоцій. Відчувала себе по-справжньому живою та повноцінною. Це наближало мене до нормальних людей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍