Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Форд (справжнє прізвище Гуффер), онук художника Форда Медокса Брауна, опублікував свою першу книжку 1891 року у вісімнадцятирічному віці. Відтоді аж до своєї смерті 1939-го він заробляв на хліб лише літературною працею. Паунд назвав Форда найвидатнішим стилістом-прозаїком свого часу й ганив англійську публіку, яка нехтувала його. Сам Джон поки що прочитав лише п’ять романів Форда: «Доброго солдата» і чотири частини тетралогії «Кінець параду» — і переконаний, що Паунд має слушність. Його приголомшує складна, зигзагоподібна хронологія Фордових сюжетів, вправність, із якою якась нота, випадково вдарена і простодушно повторена, виявляється через кілька розділів головним мотивом. Крім того, його зворушує кохання Кристофера Тітьєнса і набагато молодшої від нього Валентини Вонноп, кохання, яке Тітьєнс, стримуючись, не доводить попри готовність Валентини до завершення, бо (каже Тітьєнс) учений не береться позбавляти дівчат цноти. Тітьєнсів дух дотримання лаконічних правил доброго тону видається Джонові гідним захвату, квінтесенцією англійськості.

Якщо Форд зміг написати п’ять таких шедеврів, казав він собі, то безперечно мають бути інші шедеври, але ще не визнані, серед розгалуженого і тільки нещодавно каталогізованого корпусу його творів, шедеври, які він допоможе виявити. Джон одразу взявся читати доробок Форда, проводячи всі суботи в читальні Британського музею, а також два вечори на тиждень, коли читальня працює до пізньої години. Хоча ранні твори розчарували його, він читав далі, виправдовуючи Форда, бо ж той, напевне, ще тільки вчився свого ремесла.

Однієї суботи Джон розговорився з читачкою за сусіднім столом, і вони пішли разом пити чай до музейної кав’ярні. Її звали Анна, вона полячка за походженням і ще зберігала слабенький польський акцент. Вона працює як науковець, сповістила Анна, тож відвідини читальні — частина її роботи. Зараз вона досліджує матеріали про життя Джона Спека, що відкрив джерела Нілу. Ну а він розповів їй про Форда і про співпрацю Форда з Джозефом Конрадом. Вони розмовляли про роки Конрада в Африці, про його раннє життя в Польщі та пізніші сподівання стати англійським сквайром.

Поки вони розмовляли, Джон запитував себе, чи це не якась призвістка, що в читальні Британського музею він, дослідник Ф. М. Форда, натрапляє на землячку Конрада? Може, Анна судилася йому долею? Вона, звісно, не красуня, старша за нього, її обличчя кістляве, навіть худе; взута в туфлі на невисоких підборах і вдягнена в безформну сіру спідницю. Але хто йому скаже, що він заслуговує кращого?

Джонові вже кортить запросити її, можливо, в кіно, але потім сміливість покидає його. А що, навіть коли він проголосив себе митцем, не виникне іскри? Як потім виплутатися без ганьби?

Є й інші завсідники читальні, що, здогадується Джон, не менш самотні, ніж він. Наприклад, індієць із дзюбатим обличчям, від якого відгонить чиряками і старими пов’язками. Щоразу, коли Джон прямує в туалет, індієць, здається, йде за ним слідом і ніби от-от має заговорити, а потім виявляється нездатним.

Нарешті одного дня, коли вони стояли поряд умивальників, той чоловік заговорив. «Ви часом не з Кінґз-коледжу?» — збентежено запитав індієць. Ні, відповів Джон, із Кейптаунського університету. «Може, вип’ємо чаю?» — запропонував індієць.

Вони сидять разом у кав’ярні, й індієць почав довго розводитися про свої дослідження, він вивчає соціальну структуру глядачів театру «Globe» за доби Шекспіра. Хоч індієць не дуже цікавий, Джон докладає всіх зусиль, щоб уважно слухати його.

«Життя духу, — думає він про себе, — невже саме йому ми присвятили себе, я і ці самотні мандрівники в нутрощах Британського музею? Чи буде нам винагорода коли-небудь? Чи зникне наша самотність, а чи життя духу саме становить свою винагороду?»

7

Субота, третя година пополудні. Джон сидить у читальні від миті відкриття й читає Фордів роман «Містер Круть-Верть» — такий нудний, що він змушений боротися, щоб не заснути.

Невдовзі читальню вже закриють, бо закриють і весь Британський музей. У неділю читальня не працює, тож відтепер аж до наступної суботи він зможе почитати лише якусь годину, заощаджену коли-небудь увечері. Невже він повинен висиджувати тут аж до закриття, дарма що раз по раз позіхає? І який сенс у цьому всьому? Навіщо комп’ютерному програмістові, якщо саме комп’ютерне програмування має бути його життям, мати магістерський ступінь з англійської літератури? А де ті невизнані шедеври, які він збирався відкрити? «Містер Круть-Верть» аж ніяк не належить до них. Джон згорнув книжку, склав речі.

Надворі вже згасав день. По Ґрейт-Рассел-стріт він поплентався до Тоттнем-Корт-роуд, потім повернув на південь у бік Чарінґ-Кросс. У юрбі на тротуарах переважно молодь. Власне, Джон її сучасник, проте не почувається таким. Він почувається людиною середніх літ, яка досягла тих літ передчасно; почувається одним з тих знекровлених, високочолих, виснажених учених, чия шкіра лущиться від найменшого дотику. І це відчуття ще глибше, ніж відчуття, що він ще дитина, яка не знає свого місця у світі, перелякана й нерішуча. Що він робить у цьому величезному холодному місті, де, щоб просто вижити, треба всякчас цупко триматися, намагатися не впасти?

Книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд відкриті до шостої години. До шостої він ще має куди піти. Потім тинятиметься серед тих, хто шукає розваг суботнього вечора. Якийсь час він зможе йти за людським потоком, удаючи, ніби теж шукає розваг, удаючи, ніби він має кудись іти, когось зустріти, але зрештою йому доведеться відмовитись від прикидання й сісти на потяг до станції Арчвей і до самотності своєї кімнати.

«Foyles», книгарня, назва якої відома аж у Кейптауні, розчарувала Джона. Вихваляння, мовляв, у цій книгарні є кожна опублікована книжка, вочевидь виявилося брехнею, та й продавці, більшість яких молодші за нього, не знають, де що лежить. Він віддає перевагу книгарні «Dillons», хоч як хаотично там можуть бути розкладені книжки. Він намагається заходити туди раз на тиждень і знайомитися з новими виданнями.

Серед журналів він натрапив у «Dillons» на «The African Communist». Він чув про цей журнал, але досі ще ніколи не бачив, у Південній Африці його заборонили. Серед авторів, на його подив, дехто виявився його сучасником із Кейптауна — студенти, які належали до тих, хто цілий день спить, увечері ходить на вечірки, напивається, паразитує коштом батька-матері, не складає іспитів, долає три курси за п’ять років. А тепер вони пишуть нібито авторитетні статті про економіку міграційної робочої сили і повстання в сільському Транскеї. Коли серед усіх своїх танців, пияцтва та гульні знайшли вони час дізнатися про такі речі?

А втім, насправді Джон ходить до цієї книгарні задля поетичних журналів. На підлозі