Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

за вхідними дверима там недбало стоїть цілий стос тих журналів: «Ambit», «Agenda» і «Pawn», а також фотокопії видань із таких далеких закутків, як Кільський університет у центрі Англії, й різні, давно застарілі номери американських журналів. Він купив по одному примірнику кожного журналу й поніс цю паку до своєї кімнати, де пильно вдивлявся в них, намагаючись розібратися, хто що пише, чи пасуватиме до загального тла його поезія, якщо й він спробує опублікувати що-небудь.

У британських журналах переважали страхітливо скромні віршики про повсякденні думки і враження, віршики, на які ніхто б не звернув уваги півстоліття тому. Що сталося з амбіціями поетів тут, у Британії? Хіба вони ще не засвоїли новину, що Едвард Томас і його світ щезли назавжди? Хіба вони не засвоїли науку Паунда і Еліота, вже не кажучи нічого про Бодлера й Рембо, грецьких епіграматистів, китайців?

А можливо, він судить британців надто поквапно. Можливо, він читає не ті журнали, можливо, є інші, сміливіші публікації, які не знаходять собі шляху до книгарні «Dillons». А може, існує коло творчих натур із таким песимістичним ставленням до панівної атмосфери, що вони не завдають собі клопоту посилати до таких книгарень, як «Dillons», журнали, в яких публікують свої вірші? Скажімо, «Botthege Oscure» — де можна купити такий журнал? Якщо такі освічені кола існують, як він коли-небудь дізнається про них, як увійде до них?

Щодо власних віршів, Джон сподівається, що по ньому лишиться, якби раптом завтра він помер, жменька віршів, що, видані завдяки зусиллям якогось ученого альтруїста у вигляді охайної книжечки форматом в одну дванадцяту аркуша, змусять людей хитати головами й бурмотіти ледь чутно: «Які обіцянки! Яка втрата!» Такі його сподівання. А насправді вірші, які він пише, стають не тільки дедалі коротші, а й — він не може не відчувати цього — дедалі пустіші. Здається, він уже нездатний писати таку поезію, яку писав у сімнадцять чи вісімнадцять років, вірші завдовжки іноді кілька сторінок, почасти незграбні, але все-таки сміливі, сповнені новацій. Ці вірші, або більшість їх, були породжені станом несміливої закоханості, а водночас потоками прочитаного на той час. Тепер, коли збігло чотири роки, він і далі несміливий, але його страх став узвичаєним, ба навіть хронічним, наче головний біль, що не зникає. Вірші, які він пише тепер, — іронічні невеличкі твори, minor, незначні в будь-якому розумінні. Хоч яка їхня номінальна тема, в центрі завжди стоїть він сам — пійманий у пастку, самотній, жалюгідний, проте — він не може не бачити — цим новим віршам бракує енергії, а то й бажання серйозно досліджувати безвихідь, у яку зайшов його дух.

Фактично Джон усякчас виснажений. За сірим столом у просторому кабінеті компанії «ІВМ» його долають напади позіхань, які він намагається приховати, в Британському музеї слова пливуть йому перед очима. Він хоче тільки опустити голову на руки і заснути.

Проте Джон не може погодитись, що життя, яке він веде тут, у Лондоні, позбавлене плану або сенсу. Сто років тому поети доводили себе до безумства опіумом або алкоголем, щоб, перебуваючи на грані божевілля, мати змогу повідомити про свої видющі сприйняття. Завдяки цьому вони перетворювали себе в ясновидців, пророків майбутнього. Опіум і алкоголь — це не його шлях, він надто боїться шкоди, яку вони можуть заподіяти його здоров’ю. Але хіба виснаження та злиденність не здатні виконати ту саму функцію? Хіба життя на грані фізичного краху бодай трохи гірше від життя на грані божевілля? Чому, коли ти ховаєшся в Парижі в мансардній кімнаті на лівому березі, за яку не платиш комірного, або, неголений, немитий, сморідний, тиняєшся від кав’ярні до кав’ярні й жебраєш у друзів випивку, це становить більшу самопожертву, більше придушення особистості, ніж коли ти одягаєш чорний костюм і виконуєш канцелярську роботу, яка руйнує душу, терпиш або самотність аж до смерті, або секс без жадання? А втім, абсент і подерте вбрання нині, звичайно, вже старомодні. І що, зрештою, героїчного в тому, щоб ошукати власника квартири й не заплатити комірного?

Т. С. Еліот працював у банку. Воллес Стівенс і Франц Кафка — в страхових компаніях. Своїм унікальним способом Еліот, Стівенс і Кафка страждали не менше, ніж По і Рембо. Немає ніякої ганьби, якщо ти обрав піти шляхом Еліота, Стівенса і Кафки. Його вибір — ходити в чорному костюмі, як ходили вони, ходити в ньому, мов у розпеченій сорочці, нікого не експлуатувати, нікого не ошукувати, оплачувати свій шлях. За романтичної доби митці божеволіли в екстравагантному масштабі. Безумство виливалося з них масою несамовитих віршів або жирними мазками фарби. Та доба вже минула; його власне божевілля, якщо долею йому судилося страждати від божевілля, буде іншим: тихим і скромним. Він сидітиме в кутку, напружений і згорблений, як одягнений чоловік на гравюрі Дюрера, що терпляче чекає, поки мине його пора бути в пеклі. А коли мине, він стане ще сильніший через те, що витримав її.

Таким поглядом на ситуацію Джон тішить себе у свої найкращі дні. В інші, погані дні, запитує себе, чи емоції, такі монотонні, як його, породять коли-небудь видатну поезію? Музичний імпульс, колись такий сильний у ньому, вже зів’яв. Невже він тепер у процесі втрати поетичного імпульсу? Невже буде змушений перейти від поезії до прози? Невже проза насправді — лише вибір, до якого схиляються, коли немає чогось кращого, притулок для творчого духу, який зазнав невдачі?

Єдиний вірш, який він написав за останній рік і який справді подобається йому, складається лише з п’яти рядків: