Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Червона пляма

 Минула доба після весілля, а я так нічого й не сказала Ігореві. Ми спали в одному ліжку (просто спали, бо навіть він був утомлений затяжним святкуванням). Поснідали і він, як завжди, підвіз мене до університету, а після пар забрав додому. Ем Ді при ньому майже нічого мені не говорить. Ми з нею домовилися, що я просто зберу речі й піду від Ігоря. Але не одразу, а за кілька днів, коли він буде у Києві в якихось своїх справах. Мені знадобиться трохи часу, аби встигнути втекти подалі. Треба забрати документи з універу. Або не забирати, бо на всю цю паперову тяганину піде забагато часу. Та й навіщо мені шкільний атестат з результатами ЗНО? Наче я ще куди вступатиму. Найважче буде попрощатися з мамою, кузенами, подругами, пояснити їм усе якось більш-менш логічно. Але справжньої причини я не скажу нікому. Вже ніхто не доведе провину Ігоря. Я сама в неї досі вірю через раз. Навіть попри підтвердження з Табору. 

 

Прокидаюся, як завжди, о шостій. Мені вже давно не потрібен будильник – вставати з ліжка о шостій стало для мене чимось на кшталт умовного рефлексу. Так, я справді привчала себе до цього за методикою Павлова: рано прокинешся – встигнеш поснідати, заспиш – ходитимеш півдня голодною. Оскільки ж я нічого не їм і найчастіше навіть не п’ю після сьомої вечора, хіба що трапляється щось неймовірно смачне, то на ранок їсти – ой, як хочеться.

Увімкнувши електрочайник на кухні, йду до ванної. Контрастний душ, умивання обличчя з очищувальним гелем, який трохи надміру піниться, зате смачно пахне цитрусами, – звичний ранковий ритуал. Але цього ранку трапляється дещо незвичне. Промокнувши обличчя блакитним махровим рушником, бачу у дзеркалі ніби чиєсь чуже відображення. Протерши скло і придивившись уважніше, розумію, що воно таки моє, от тільки з деякою неприємною зміною. На правій щоці красується червона пляма, що розміром і формою нагадує чирвове сердечко, приблизно такого ж розміру, як на гральних картах. Обережно торкаюся до неї. На дотик пляма нічим не відрізняється від нормальної шкіри. Вона не болить, не свербить й узагалі ніяк не відчувається. Але її дуже й дуже помітно. Вона червоніє на правому боці обличчя, десь на вилиці. І колір її досить насичений. 

Алергія? Але від чого? Їжа, косметика, дім, університет – все, як завжди. Я не бувала довго надворі, та й там температура не падає нижче -5ºС, тож це ніяк не може бути обмороженням. Просто натисла за ніч кутиком подушки? Переверталася на живіт, руку могла під щоку підкласти…

Остання думка мені подобається більше за решту варіантів, бо обіцяє скороминущість червоної плями. Ну от, усе, я майже заспокоїлася. Вдих – видих, і ще раз, і ще. Так, тепер точно спокійна. 

Ігоря вже нема. Залишив записку на холодильнику, що з’явиться після п’ятої вечора. А мені немає куди поспішати, у мене канікули. Неквапом снідаю, передивляючись стрічку новин в Інстаграмі. Чомусь саме вранці мобільний інтернет працює найкраще й фото завантажуються майже миттєво. На поїдання пластівців з родзинками та чай іде п’ятнадцять хвилин. Але хочеться заточити ще щось. Відчиняю холодильник, пробігаю поглядом з полиці на полицю: твердий сир, баночка йогурту (саморобного, на аптечній заквасці), чотири банани, половинка ківі (Ігор їсть їх чи не щодня, він узагалі має дивну пристрасть до всього кислого). Відсуваю нижні ящики – там шість мандаринок і один огірок. На вузьких поличках у дверцятах дволітрова коробка молока й недопита пляшка сидру. Нічого цього мені зовсім не хочеться. Зачиняю холодильник. 

− З’їж бананчик, − чую десь поряд.

− Ем Ді, де ти була? – я не бачила Мертвої дівчинки увесь ранок, та й зараз, власне, не бачу, чую лишень.

− Просто спостерігала за тобою, − її голос звучить, як завжди, невинно й безпосередньо. 

− Побачила щось цікаве? 

− Побачила. І я, і ти, тільки ти вже встигла забути, − Ем Ді зістрибує з холодильника й приземляється дуже повільно, наче вона парасолька кульбабки. 

Перебираю в голові усе, що встигла побачити за сьогодні. Крім вмісту холодильника нічого більш суттєвого не спадає на думку. Знову відчиняю дверцята, відламую банан. 

− Ти про це? – питаю в Ем Ді, що тепер стоїть поряд.

− Ні-і-і, − вона активно хитає головою, її каре трохи розтріпується, та вже за мить знову лягає у свою ідеальну форму.

− Пляма, − раптом накриває мене розуміння. – Вона досі є?

Тепер дівчинка киває ствердно і з меншим ентузіазмом. 

Не хочеться їй вірити, але ж хіба мені колись брехала Ем Ді? Підходжу до великого дзеркала, що навпроти вхідних дверей, вмикаю світло. Пляма на місці. Понад те, вона наче стала червонішою. І що з цим робити? Невже доведеться йти до дерматолога? Ні, тільки не сьогодні.

− Це ж просто пляма, від неї немає ніякого дискомфорту, − кажу до Ем Ді. − Зараз замалюю тоналкою і все буде гаразд. Скажу Ігореві, щоб купив мені щось протиалергенне. Може, це такий наслідок весільного застілля? У салатах відчувалися якісь специфічні спеції, в мене може бути алергія, про яку я нічого не знаю. А може, просто шлунок, кишківник чи печінка скаржаться таким чином…

− Або хтось інший,  − наспівує дівчинка. – Quelque chose d’autre! − вона підвищує тональність. 

− Це була французька? 

− Бачиш, ти досі кмітлива, − посміхається Ем Ді. Цього разу її посмішка схожа на кривляння циркової мавпочки. – Але думати чомусь не хочеш. Звичайно, не думати – це легше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍