Читати книгу - "Втрачені в космосі , Arachne "

Вона замовкла, її обличчя перекосилося від болю при спогадах. Аеон стиснув її плече міцніше, відчуваючи, як пальці тремтять від напруги.

— А що із землетрусом? — спитав він. - Наскільки все погано?

- Ми не встигли перевірити, - Селена похитала головою. — Але ж гравітаційне поле тут нестабільне. Зейн думає, що це з тими дивними механічними пристроями, що вони виявили. Можливо, це пастки чи рештки системи давньої цивілізації, яка жила тут… Але вони не система. Ні. Він сказав, що вони надто… хаотичні, щоб бути чимось корисним.

Аеон замислився, обмірковуючи її слова. Розвідка Зейна просунулась далеко, але він не був певен, наскільки їм це допоможе. Все здавалося надто хиткім, надто небезпечним.

- Селене, - він востаннє глянув на дівчину, потім обернувся до решти членів екіпажу. — Тобі треба відпочити. Ти зробила все, що могла. Вирушай до медіа і набери сил.

Вона кивнула, але в її погляді все ще читалася благання.

— Будь ласка, капітане, — додала вона. — Поверніть їх… Поверніть їх усіх.

Аеон кивнув і, обернувшись до лейтенанта Брукса, коротко наказав:

— Надішліть Селену медикам для лікування. Нехай відпочине та відновить сили.

Коли вона повільно підвелася, спираючись на плече Брукса, Аеон знову глянув на капсулу з Кейлою. Він обіцяв собі, що поверне всіх, хто залишився, хоч би що це було.

Після слів Селени в печері запанувала мертва тиша. Тільки тихе, ледве вловиме потріскування приладів і рідкісний зітхання чи шерех одягу порушували це напружене мовчання. Навіть звук крапель, що падають, зазвичай втішний у своїй буденності, тепер здавався чужим і тривожним.

Кожен, хто був у печері, ніби завмер, не знаючи, як відреагувати. На їхніх обличчях читалося подив, страх і навіть розгубленість. Ніхто не поспішав заговорити, занурений у свої похмурі думки.

— Стародавня цивілізація… що це таке? — ледве чутно прошепотів хтось із медиків, не відриваючись від екрану сканера. Його голос пролунав настільки тихо, що на секунду здалося, ніби це був лише шепіт вітру.

Ці слова, мов луна, відбилися в головах кожного. Вони стояли на порозі відкриття, яке перевертало всі їхні колишні уявлення про Всесвіт, про себе і про своє місце в цьому незвіданому просторі.

— Поняття не маю, — хрипко сказав Стівен, старший механік, втрачено дивлячись на кінчик своїх черевиків, ніби сподіваючись знайти відповідь. — Але одне я знаю точно: якщо ця цивілізація була тут раніше за нас і загинула, що це говорить про нас? Скільки нам лишилося? — Він різко підвів голову, обводячи присутніх поглядом, де читалася прихована паніка. — Що ми тут робимо, капітане? Чого шукаємо? Смерті?

Аеон, що стоїть біля капсули з Кейлою, поволі повернувся до нього. Він уважно вислухав слова механіка, потім глянув на решту — на їхні бліді обличчя, сповнені сумнівів і страху. Селена сиділа осторонь, знітившись, ніби її власне тіло стало надто важким для неї.

— Ця цивілізація — лише решта минулого, — спокійно промовив він, але навіть у його голосі відчувалася напруженість. — Ми не знаємо, що з ними сталося. Але це не означає, що на нас чекає така ж доля.

— І все ж таки, капітане, — втрутився вчений Максвелл, який до цього стояв мовчки, притулившись до стіни печери, — такі знахідки змушують задуматися… Чому вони зникли? Чому залишилися тільки ці машини, які ніхто не в змозі зрозуміти? Якщо вони мали силу керувати цією планетою, то що змусило їх піти? Чи загинути?

Погляд вченого був спрямований кудись углиб темряви, ніби він намагався побачити там відповіді, недоступні людському погляду. Його худе обличчя з різкими рисами і блискучі очі нагадували образ безумного пророка, який відчайдушно шукає сенс у хаосі.

— Це не має значення, — рішуче вимовив Аеон, проте навіть відчував, як його впевненість тріщить по швах. — Ми тут для того, щоб урятувати наших людей і зрозуміти, що відбувається на цій планеті. Стародавні цивілізації, загадки - це все другорядне.

Але ніхто не заговорив, щоби підтримати його слова. Тиша розлилася по печері, важка і давить. Здавалося, навіть повітря стало щільнішим, ніби сама планета прислухалася до їхньої бесіди, приховуючи свої секрети під покровом каменю та мороку.

— Але що, як не другорядне? — подала голос медик Марія, голос якої був настільки тихий, що її слова луною повторилися у свідомості кожного. — Що, якщо ми просто пішаки в грі, яку вони почали задовго до нашої появи? — Вона прикусила губу, роздумуючи, чи варто говорити далі, але потім, глибоко вдихнувши, продовжила. — Скільки разів ми знаходили сліди тих, хто був тут до нас? І щоразу вони зникали, ніби сам Всесвіт вичищав свої помилки. Що, якщо й ми – така ж помилка?

— Досить, — втомлено видихнув Аеон, піднімаючи руку в спробі зупинити хвилю відчаю, що наростає. - Ми не знаємо, хто вони. Ми не знаємо, чому вони пішли. Наше завдання – вижити та виконати місію. Решта — домисли.

Але їх не так легко було переконати. Слова Марії зачепили кожного за живе. Вони стикалися із загадками Всесвіту — туманними, лякаючими і, здавалося, насміхаючись з їхньої людської слабкості.

— Може, вони ніколи й не йшли, — задумливо промовив Брукс дивлячись на руки, ніби бачив перед собою чийсь невидимий образ. — Що, коли ця планета — їхня в'язниця? Чи їхня могила? А ми просто вторглися сюди?

— Ми могли пробудити щось, чого не мали чіпати, — луною підтримав його Максвелл, кивнувши. — І ці механізми не системи планети, а її захисні комплекси. Або пастки. Що, якщо вони тепер намагаються позбавитися нас, як позбулися тих, хто прийшов сюди раніше?

Тиша знову нависла над печерою. Слова вченого проникли глибоко в розум кожного, породивши безліч страшних припущень. Їхні здогади були абсурдні, фантастичні, але в умовах цієї страшної планети будь-яка шалена думка здавалася логічною.

— Слухайте, — заговорив Льюїс, астроном, нарешті наважившись висловити свою думку. Він нервово примружився, обводячи поглядом колег. — Я спостерігав за цією планетою останні місяці перед посадкою. Її орбіта нестабільна, магнітне поле руйнується, а атмосфера зазнає змін. Мені здається, що… можливо, ця планета є те, що вони залишили. Я маю на увазі, що вона вмирає.