Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Двері в коридорі були замкнені, і ризикувати відчиняти і їх я не наважився. Натомість рухався вперед, сподіваючись знайти відчинену кімнату або наштовхнутися на когось зі слуг.

Мені пощастило: наприкінці коридору одні з дверей були прочинені. Зі щілини лилося сонячне світло, осяваючи мене надією. Може Ася там? Радості не було меж, коли я ще й почув голоси, що лунали з-за дверей.

Нарешті! Живі люди! Я пішов сміливіше, коли вловив кілька фраз із їхньої розмови.

—… Хранителька духів…

—… тоді ми в небезпеці.

Я завмер на місці, вражений інформацією, що донеслася. Голосу я не впізнавав, точніше, один голос мені був знайомий — Маргарита Ремі-Г’юм, — але ось із її співрозмовником я ніколи не зустрічався. Утім, щось ласкаво лоскотало мою пам’ять, нібито я десь його вже чув. Ось цей м’який старечий тембр із глибоким британським акцентом.

Я підійшов ближче до дверей, намагаючись не шуміти й не наступати на очевидно скрипучі дошки.

— Усі докази непрямі, місис Ремі-Г’юм, але запевняю вас, — солодко шепотів старечий голос, — щойно ви здобудете щось змістовне проти Хранительки, я візьму справу в роботу. Ми — ніщо проти божества, звісно, але і їй буде зле без нас. Докази, — урочисто сповістив співрозмовник, — і тоді ми зможемо діяти.

Я спробував зазирнути в щілину, щоби побачити, з ким же спілкувалася Маргарита, але яскраве світло засліплювало. Поки я мружився в спробах розрізнити обличчя, шикарна рудоволоса жінка обірвала все всередині мене словами:

— Звісно, Ваша Величносте.

Ваша… Вона спілкувалася з королем Великої Британії?!

Закривши рот рукою, щоб не закричати, я позадкував назад углиб коридору. Моя фатальна помилка. Я не дивився, куди наступаю, коли моя нога зустрілася із чимось м’яким і пухнастим, що нагадує котячий хвіст.

Пролунало несамовите няв від скривдженої кішки з дивним ім’ям Жук, і мені здалося, що це буде останній звук, який я почую у своєму житті — людському й духовному.