Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

28

 Розділ 28

Ліда 

Його руки ніжніші за шовк, вони ледь торкаються моєї шкіри, залишаючи після себе приємний жар. Його обійми — теплі, надійні, вони огортають мене, наче затишна ковдра в холодну ніч. Я вдихаю його запах, такий рідний, до болю знайомий. Дем’ян… мій Дем’ян…

Моя недосяжна мрія, моє втрачене минуле. Чому він зараз такий турботливий? Чому його дотики знову розбурхують у мені бурю почуттів, які я так старанно ховала всі ці роки? Чому він знову поруч, ніби ніколи й не залишав мене?

Я думала, що все позаду. Що стерла його зі своїх думок, що сховала почуття в найтемніший куток душі, звідки вони вже не виберуться. Я будувала нове життя, відроджувала себе, наче фенікс із попелу болю та розчарування.

Але зараз… зараз серце шалено б’ється, ніби знову шість років тому. Його погляд замикає мене в пастці, його голос пестить мою свідомість, а спогади нахабно повертаються, стираючи межу між минулим і сьогоденням. Я забуваю про все. Забуваю, хто я без нього. Забуваю, що мала бути сильною… Забуваю все на світі. 

Я кохаю його… Просто кохаю…

Це почуття ніколи не покидало мене. Воно тихо жило в найпотаємніших куточках мого серця, немов полум’я, що не згасає навіть під поривами холодного вітру. Я намагалася заглушити його, переконати себе, що воно лише спогад, лише відголосок минулого. Але це була брехня.

Я кохаю Дем'яна. Завжди кохала.

— Лідо…

Його хрипкий шепіт змушує мене здригнутися. Серце вистукує шалений ритм, а всередині все стискається від напруження. Я піднімаю погляд і зустрічаю його очі — глибокі, темні, повні того, що я боялася побачити. 

Його пальці обережно торкаються мого обличчя, проводять уздовж вилиці, і цей дотик такий легкий, але водночас обпалює сильніше за полум’я. Я не можу дихати. Не можу відвести погляд.

— Лідо, — повторює він, і в його голосі стільки ніжності, що я відчуваю, як слабшаю.

Я кохаю його… І більше не можу цього заперечувати.

Усе всередині мене стискається, ніби хтось міцно стискає серце в кулаці. Я кохаю його… Але це не змінює нічого.

Я не можу дозволити собі цього почуття. Воно, як заборонений плід — манить, п’янить, але врешті-решт отруює душу. Мій погляд затримується на Дем’янових очах, повних тепла й надії, і від цього мені стає ще болючіше. Він не знає, які стіни я збудувала між собою і своїми бажаннями. Не знає, що я вже зробила свій вибір багато років тому. 

Я заміжня.

Ця думка прорізає свідомість гострим лезом, змушуючи зробити крок назад. Я тут, у його будинку, не тому, що прагнула зустрічі. Не тому, що хотіла воскресити минуле. А тому, що у мого чоловіка труднощі. Іронія долі — після всіх років розлуки саме проблеми чоловіка привели мене до Дем'яна.

Гіркий клубок підступає до горла.

— Я не повинна… — прошепотіла я, відводячи погляд.

Дем’ян замирає, ніби розуміє, що я зараз скажу. Я відчуваю, як його пальці ледь помітно напружуються, ніби він намагається утримати мене хоча б у цей момент.

— Я не можу…

Його очі темнішають, і в них з’являється біль. Але він нічого не каже. Між нами нависає мовчання — важке, нестерпне.

Я роблю ще один крок назад. 

Завмираю, не наважуючись зробити останній крок. Його слова пробираються крізь мою оборону, руйнують бар’єри, які я так довго будувала.

— Не йди, Лідо. Я хочу, щоб ти була поряд. Ти потрібна мені.

Його голос тремтить, і це ранить мене. Я стискаю пальці в кулак, намагаючись втриматися, не піддатися емоціям.

— У мене є донька, а у тебе Вероніка, — кажу я, намагаючись зробити свій голос твердим.

— З Веронікою все скінчено, — його відповідь звучить рішуче. — Ми розірвали наші стосунки. Та й вони ніколи не були справжніми.

Я заплющую очі, намагаючись не слухати. Але він не зупиняється.

— А Есмі… — у його голосі з’являється тепло, ніжність, якої я не очікувала. — Вона вкрала моє серце з першого погляду. Повір, я любитиму її як рідну.

Я різко повертаюся до нього, вражена. В його очах немає сумніву, немає фальші. Але це не змінює того, що між нами стоїть реальність. Есмія донька Дем'яна, але я не готова зараз у цьому зізнатися. 

— Це неможливо, — шепочу я. — Чому ти кажеш мені це саме зараз? Я пам’ятаю, ти мріяв лише про сина.

Він зітхає, опускаючи голову, ніби соромиться того, ким був у минулому.

— Це не важливо, Лідо. Все минулося. Ти права, я мріяв про спадкоємця, не розуміючи, що мати дитину — це вже неймовірне щастя.

Його слова проникають глибоко в душу, але я не можу дозволити собі повірити. Не можу дозволити собі навіть на мить уявити, що все може бути інакше.

Бо якщо я повірю — я зламаю все, що намагалася зберегти.

 Дем’ян не відпускає. Його руки міцно, але ніжно огортають мене, не даючи втекти.

— Не йди, Лідо… — його голос майже зривається на шепіт, і від цього в мене тремтять коліна.

— Дем’яне, прошу… — я заплющую очі, намагаючись зібрати сили, щоб вирватися, але він нахиляється ближче.

Його подих обпікає мою шкіру, і перш ніж я встигаю сказати ще хоч слово, його губи знаходять мої.

Я повинна була відштовхнути його. Я повинна була розірвати цей поцілунок, вирватися з його обіймів. Але замість цього моє тіло зраджує мене — я відповідаю.

Його губи м’які, гарячі, рішучі. Вони п’янко ковзають по моїх, змушуючи забути про все, що я собі забороняла. Моє серце вибухає в грудях, і на коротку мить світ зникає — є тільки він, тільки його дотики, тільки його тепло.

Але потім реальність врізається в мене, наче крижаний вітер.

Я різко відриваюся, важко дихаючи, і хитаю головою.

— Це неправильно… — мій голос тремтить, а серце шалено калатає.

Дем’ян не каже ні слова. Він просто дивиться на мене — і в його очах я бачу біль, бажання, надію.

Я розвертаюся і, не дозволяючи собі більше вагатися, йду геть.

З кожним кроком гіркота наростає в грудях, а губи все ще палають від його поцілунку.

 

Дем'ян

Ліда пішла. Ну звісно, хіба можна було чекати іншого? Вона завжди була правильною дівчинкою, з принципами та правилами, які тримали її в рамках, мов невидимі кайдани. Я провів рукою по обличчю, наче намагаючись стерти цей момент разом із її образом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍