Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зітхнувши, потер підборіддя. Усвідомлення прийшло повільно, мов важкий дощ перед бурею: така жінка, як Ліда, ніколи не наважиться навіть на найменшу зраду — ні собі, ні іншим. Це просто не її стиль життя. Її серце було непохитним, як скеля, а я… я лише хвиля, що даремно намагалася змити цей камінь.
— Привіт, дядьку Дем’яне! Що ви тут робите? — раптово залунав дзвінкий голос Есмі. Дівчинка стояла на ганку, притискаючи до грудей ляльку. Її очі світилися цікавістю, а в куточках губ ховалася ледь помітна усмішка.
Я змусив себе повернутися в реальність.
— Ну, привіт, хоча ми вже сьогодні бачилися.
— А мама каже, що ввічливим потрібно бути завжди.
Я мимоволі посміхнувся.
— Твоя мама все правильно каже. Слухай її й далі. Чим плануєш зайнятися, Есмі?
— Я вже допомогла мамі з роботою, Поліна нагодувала мене, тепер можна гратися. Але у вашому домі зовсім немає іграшок. От якби у вас був син або донька, було б весело. Ми б подружилися.
Її слова вдарили в саме серце, залишаючи після себе гострий біль. У горлі стисло, ніби його обмотали колючим дротом. Я змусив себе ковтнути, але ком у горлі не зник.
Якби… Якби все було інакше. Якби я мав шанс.
Я відвернувся, вдивляючись у небо, відчуваючи, як важкість осідає десь глибоко в грудях. Все б віддав, щоб мати сім’ю. Справжню. Щоб у цьому домі лунали не лише самотні відлуння, а й сміх, життя, тепло.
Зітхнувши, я спрямував погляд на Есмі, яка дивилася на мене широко розплющеними очима, чекаючи. Можливо, саме такі миті й роблять життя вартим проживання.
— Есмі, а які іграшки ти полюбляєш? — запитав я, спробувавши хоч трохи відігнати сумні думки.
— У мене всі іграшки улюблені, — вона знизала плечима й посміхнулася, — але я стаю дорослою, тому не проти вчитися чогось нового.
Я всміхнувся, захоплений її серйозністю.
— А ти вмієш грати в гольф? — поцікавився я, нахиливши голову.
Есмі задумливо примружилася, ніби оцінюючи цю нову ідею.
— Ні, але я бачила, як у фільмах грають! Це щось типу бити по м’ячику, так?
Я засміявся, і цей сміх, хоч і короткий, проте розвіяв частину мого смутку.
— Так, це щось типу того. Хочеш спробувати? У мене є старий набір у гаражі.
Очі Есмі загорілися цікавістю.
— Давайте!
Її ентузіазм був заразливим, і я раптом відчув, як у душі прокидається щось давно забуте — надія. Можливо, життя ще приготує для мене кілька приємних сюрпризів.
У гаражі пахло пилом і металом. Я відчинив двері, впустивши всередину сонячне світло, і одразу побачив її — стару сумку з набором для гольфу. Колись я купив його, сподіваючись, що матиму час і бажання, але, як це часто буває, справа так і не дійшла до реальної гри.
Я змахнув рукавом пил, підняв сумку і повернувся в сад, де мене чекала Есмі. Вона сиділа на траві, підперши підборіддя руками, і коли побачила, що я несу обладнання, її очі загорілися цікавістю.
— Ого! — вигукнула вона, підстрибнувши. — А ви серйозно до цього готувалися!
Я посміхнувся, розкладаючи спорядження.
— Ну, якщо вже вчитися, то як слід.
Я розклав кілька м’ячиків, встановив маленькі пластикові лунки й передав їй дитячу клюшку, яка, на щастя, знайшлася в наборі.
— Ось, спробуй. Спершу потрібно правильно її тримати.
Есмі схопила клюшку, як меч, і виставилася у бойову стійку.
— Ну, майже, — засміявся я. — Дивись, руки треба розмістити ось так…
Я став поруч і обережно поправив її хват. Вона уважно слухала, старанно повторюючи кожен рух.
— А тепер нахилися трохи вперед… Так. І плавно замахнися…
Есмі зосереджено кивнула, розмахнулася й влучила по м’ячику. Той покотився по траві… і зупинився за кілька кроків від нас.
— Хм, — вона серйозно підперла підборіддя. — Треба більше сили, так?
Я стримав усмішку.
— Так, але не просто сили. Треба ще відчуття. Це як… як ніби ти ведеш танець із м’ячиком.
Вона підняла на мене недовірливий погляд.
— Танцювати я не дуже вмію.
— Ну, значить, навчимося разом.
Я взяв свою клюшку, став поряд і, зробивши спокійний замах, відправив м’ячик прямо в лунку. Есмі здивовано ахнула.
— Ого! Ви це бачили?!
Я посміхнувся.
— Бачив. А тепер твоя черга.
І поки вона знову готувалася до удару, я відчув щось дивне й давно забуте. Спокій. Радість. І, можливо, навіть легкий проблиск щастя.
Я якраз поправляв Есмі хват, коли поруч почув кроки позаду. Озирнувшись, побачив Ліду. Вона стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і з цікавістю спостерігала за нами.
— Що тут відбувається? — запитала вона, піднявши брову.
— Дядько Дем’ян вчить мене грати в гольф! — радісно вигукнула Есмі, навіть не відриваючи погляду від м’яча. — Дивись, мамо, зараз я заб’ю!
Ліда тільки встигла видихнути, як дівчинка замахнулася і зосереджено вдарила по м’ячику. Той покотився травою, зробив кілька поворотів… і впав прямо в лунку.
— Так! — переможно вигукнула Есмі, підстрибуючи від радості.
Я засміявся і плеснув у долоні.
— Молодчина! Оце так удар!
Ліда теж усміхнулася й поплескала доньку по плечу.
— Непогано, справжня чемпіонка.
Есмі, розпашіла від радості, раптом широко усміхнулася й повернулася до мене:
— Дядьку Дем’яне, а мама теж не вміє грати в гольф. Може, ви її теж навчите?
Я завмер, мимоволі перевівши погляд на Ліду. Вона теж на секунду затрималася, і між нами зависла тиша, наповнена чимось невимовним, майже відчутним.
— Ну, — протягнула Ліда, дивлячись на мене з викликом, — а ви хороший учитель?
Я повільно усміхнувся.
— Думаю, тобі доведеться переконатися в цьому особисто.
Ліда тільки хитнула головою, але я вловив ледь помітний блиск у її очах. Можливо, цей день ще принесе щось більше, ніж просто урок гольфу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь у його домі, Ірина Айві», після закриття браузера.