Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Люди не змінюються

   Мені знову зателефонував Антон, уже вкотре за сьогодні.
    Я не підіймала слухавку, даючи зрозуміти, що геть не бажаю спілкуватися. А він, немов у відповідь на мій мовчазний протест, вперто дзвонив.
   Врешті-решт, мені набридла ця дивна гра. Тому я набрала повні легені повітря й вирішила раз і назавжди позначити свої кордони та пояснити хлопцю, якщо він іще й досі не зрозумів, що вибір зроблено на користь Дена. Та й на що він взагалі розраховував? Невже думав, ніби мені сподобається його обман? Можливо... Але не факт, звісно. Якби він розповів правду про бій і поводив себе не як навіжений, котрого цікавить лише помста, то все б склалося інакше. Зараз ми вже цього не дізнаємося.
   — Алло. — Мовила в слухавку.
   — Привіт, лялю. — Не приховуючи радість в голосі, відгукнувся Антон. — А я вже почав думати, що ти образилася.
   Не втримавшись від невдоволеного зітхання, дещо роздратовано запитала. — Невже? Та хіба ж були причини?
   — Не думав, що в тобі живе маленька стервочка, але мені це подобається. — Пролунав його глибокий, грудний смішок. За мить він спокійно додав. — Однак я дзвоню не для того, щоб обговорювати мої смаки. Я хотів попросити вибачення.
   Щось всередині перемкнуло, ніби ввімкнулася система захисту, яка інстинктивно відчула загрозу й спробувала сповістити про неї свою господарку. Проте я відмахнулася від внутрішнього голосу, неначе то була набридлива комаха.
   — Просто забудьмо. Я не тримаю на тебе образу, але й не буду продовжувати наше спілкування.
   — Ти повернулася до Дена? — Прямо запитав Антон. Жодного хвилювання чи пак здивування, я не помітила в його інтонації. Скидалося на те, що він і так знав відповідь, але давав можливість сказати мені це самостійно.
   — Так. — Лаконічна відповідь, котра мала на меті закінчити розмову, що, безсумнівно, рухалася в глухий кут.
   — Не буду брехати, що радий за вас. Однак ти заслуговуєш на щастя. Тому якщо тобі добре з ним, то я нічого не маю проти.
   Мені зовсім не сподобалося те, що сказав Антон. Він говорив так, немов я просила його поради чи боялася осуду з його боку. Ким він себе уявляє? Між нами нічого не було й бути не могло, про що я попереджала хлопця багато разів. То до чого ж тоді ці настанови?
   Втім, не бажаючи продовжувати безглузду розмову, я відповіла доволі беземоційно. — Я вдячна тобі за розуміння.
   — Рито, ми можемо зустрітися? Я реально завинив перед тобою, тому хочу перепросити особисто, щоб бачити твої очі. — Антон важко зглитнув. — Кого я обманюю? Скажу чесно, як є — ти дійсно мені подобаєшся. Тому я був би щасливим ще бодай один раз тебе побачити. Не позбавляй мене цього... Прошу...
   Мені стало шкода Антона, оскільки я чудово розуміла як це, коли людина до якої лине твоє серце, не поруч. Зі зрозумілих причин, відповісти йому взаємністю я не могла, але востаннє зустрітися — інша справа.
   Взявши коротку паузу, я зрештою промовила. — Гаразд. Проте це нічого не означає, адже я кохаю Дена. Якщо ти плекаєш надії, що моє рішення пов'язане з почуттями, то поспішаю запевнити тебе — це не так.
   — Знаєш... Дуже боляче чути від тебе такі слова. — Несподівано він замовк, навіть дихання не було чути. Невже вимкнув мікрофон на телефоні?
   — Гей! Антоне, з тобою все гаразд? — Нотка хвилювання завібрувала в моєму голосі.
   Кілька секунд в слухавці тривала напружена тиша. І я вже хотіла скинути виклик, але щойно палець торкнувся червоної кнопки на екрані — юнак відповів.
   — Вибач, мене відволікли. — Прожогом пояснив він. — Ти не передумала щодо зустрічі?
   Чомусь мені здалося, що після цієї короткої заминки, в голосі Антона з'явилася тривога.
   — Щось трапилося? — З моїх вуст злетіло питання, перш ніж я добре подумала над ним.
   — Не зважай, все гаразд. — Хлопець знову віддзеркалював холодний спокій. Він як ніхто інший умів вправно перестрибувати з однієї емоції на іншу. Цікаво, чи пов'язано це з тим, що він син Генпрокурора, чи юнак від природи такий? — Я на колесах, можу заїхати до тебе через хвилин тридцять. — Знову перейшов до справи.
   Я насупилася, розмірковуючи над тим, чи не краще відмовитися. Якщо добре подумати, то від мого співчуття йому навряд чи стане ліпше на душі.
   — Ти впевнений?
   — Стосовно чого? — Перепитав той.
   — Чи варто нам зустрічатися...
   — Я вже казав тобі, що для мене це важливо. До того ж ця зустріч буде останньою. Ми ніколи більше не побачимося... — Здавалося, що він хотів додати ще щось, але раптом передумав.
   — Тільки домовмося, що це не надовго? — Подумавши, я вирішила пояснити. — Ден скоро повернеться...
   Хлопець закінчив замість мене. — І він не зрадіє побачивши нас разом. Так, я це чудово розумію. Чесно кажучи, на його місці я б теж тебе ревнував. — Знову натяк на почуття, через який мені стало трохи соромно. Хоча, по суті я ні в чому й не винна. — Не бери до уваги. Це лише думки вголос. — Бадьоро відказав Антон. — Я вже їду, тож поговоримо пізніше. Наберу, коли буду на місці.
   Він поклав слухавку, а я відчула дивне хвилювання, що немов порив вітру, з'явилося зненацька й огорнуло мене з голови до ніг.

***
   На годиннику була друга година дня.
   Хвилину тому дзвонив Антон, котрий повідомив про свій приїзд. Хлопець чекав на мене біля воріт, а я все ніяк не могла впорядкувати думки.
   Всередині мене щомиті зростала тривога. Це важко пояснити, але погане передчуття, ніби п'янке вино, змусило шлунок стиснутися до нудоти.
   Я подумки заспокоїла себе й спробувала відігнати недобре відчуття, що засіло клубком у грудях. Глибоко вдихнувши повітря, я спустилася сходами на перший поверх та попрямувала до дверей.
   Опинившись на вулиці, рушила в напрямку воріт. Кожен мій крок був важким, в усьому тілі відчувалася напруга, яка аж ніяк не давала спокою. Вона мучила, знущалася з мене...
   Підійшовши до калітки, я замислено поклала на неї руку й завмерла. Ні з того ні з сього мені закортіло повернутися до будинку та поглянути на нього, запам'ятати місце, що стало моєю домівкою.
   — Рито! — До воріт під'їхав сріблястий Макларен. Бокове скло поповзло донизу й перед очима з'явилося знайоме обличчя. — Сідай. — Антон вказав на пасажирське сидіння.
   Я ненадовго завагалася, але вирішила, що нічого поганого не трапиться. Ми тільки поговоримо та й по всьому.
   Пізніше я пожалкую про це рішення...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍